— Ти про отой захист, що дає кораблю невидимість?
— Авжеж, — мовив Дракон, — Горицвіт говорить, що це — все одно, що мана. Принаймні — принцип той же… Коли отаке раптово зависне над полем битви і в дверцятах з’явиться Господиня Данаділу… Та наше військо перемеле моанців на крупу, навіть якщо їх буде вчетверо більше. А коли додамо оті випромінювачі страху… Брате Вогнедане, тут буде не чаклунство якогось там князя Зельма… І не звір-Денниця з палаючими очима… Тут буде Богоявлення… Про пришестя Богині Дани святий Мейді нічого не писав. І в його Повчаннях нема згадок про те, що ознакою кінця світу має бути жінка на зорельоті…
— Це придумав ти, чи Дана? — спитав Повелитель з усміхом.
— Обидва! — засміявся Дракон, — хіба погано?
— Подивимося, що скажуть вельможі, - мовив Вогнедан, — на нараді буде гаряче… Вже прибули з Квітану князі Сіллонський та Квітанський, завтра можна й починати.
Нарада вельмож дійсно була досить напруженою. Повелитель зібрав свою знать, аби змусити її прийняти вже відкуте ним самим і готове рішення. Деякі з присутніх взагалі не знали ні про Сіллонелл, ні про пробудження у Вогнедана Сили Триглаву. Князь Непобор був вражений останнім до глибини серця, бо він трохи не єдиний міг осягнути вповні всю небезпеку подібного чину, бувши чутливим до порухів духу срібним. Пан Білозір Лелег, якого, разом з Богодаром Ставським, було запрошено як посвячених в таємницю «Сіллонеллу», видно знав про ці події і поглядав на Повелителя нашорошено. Він ще біля корабля тоді, у лісі, поводився трохи скуто. Певне, пам’ятав ту страшну мелодію вогню і руйнування, яку зіграв йому малий Вогнедан дорогою на Сіллон. Крук Квітанський одразу ж поцікавився, чи не можна використати зброю Богорівних саме як зброю. Зореслав, дізнавшись, що Повелитель є нині Володарем Триглаву, трохи посмутнів — приятель його дитячих літ віддалявся від нього все далі і далі.
Опісля оповіді про останні події, Вогнедан виклав свій план дій в обробці Мечислава. Тоді запропонував висловитися. Проти був Ольг — князь Данадільський не бажав, аби Вогнедан знову ризикував собою. Проти був Зореслав — князь Зелемінський вважав, що ворога потрібно знищити, аби він не повернувся знову. До нього, на диво всім, приєднався князь Сіллонський. Проти був пан Білозір — «загадковий моанець», як і його названий батько Ольг, вважав, що життя Вогнедана є занадто великою цінністю, аби правитель сам виходив на двобій. Підтримували ж Повелителя князь та княгиня Ведангські і Богодар Ставський, воєвода Данаділу. Крук Квітанський, добряче помізкувавши, приєднався до Повелителя.
— Людська кров не водиця, — мовив цей гідний кругловухий, — а моанців не гріх і обдурити. Зрештою, пані Дана є спадкоємицею Господині Данаділу.
Окрім плану дій на нараді обговорювалася необхідність перемістити ставку володаря до Предслави. Повелитель вважав, і тут всі були з ним згодні, що моанці не полізуть знову туди, де вже їх одного разу бито. Предславська рівнина була набагато більшою за Збраславське поле, невелике військо ельберійців могло б там бути оточеним переважаючими ворожими силами. Ольг Лелег розіклав перед присутніми мапи і заміри місцевості, які він робив ще в минулому році з паном Білозіром, і оповів, що справжня битва на цьому полі була б самогубством.
— Нас просто візьмуть у кліщі, - говорив він, — пану Коронату не треба бути великим воєводою, аби втямити, що з його Північними Ровтами треба виходити не на порите пастками Збраславське поле, а на рівнину Предслави, де і прикінчити нас.
— Нічого, — пробурмотів Крук, — вовк носив — понесуть і вовка… Я думаю, Повелитель в змозі їх налякати.
Наступного дня Повелитель віддав наказ про виступ до Предслави всього наявного війська. А також — наказ про поповнення війська ополченням, такий же, як минулого разу. «Шляхта Збраславського поля» підкорилась наказу охоче, з Данаділу та Чорногори підтягувалися загони дивних та ратники-кругловухі. Ніхто з них, окрім тих дев’яти чоловік, котрі були на нараді у Збраславі, навіть не підозрював, що битва може бути «несправжньою». Принаймні — Вогнедан від серця цього бажав. Він дивився на своїх підданих, сповнених відваги і сили, на їхні прекрасні обличчя, як у людей так і у дивних, і його серце стискалося про думці, що дорогоцінне малинове вино з жил його народу може увібрати в себе запилюжена рівнина Предслави.