Вогнедан об’їздив цю рівнину верхи на Татоші вздовж і впоперек. Якраз в ці дні за його наказом, переданим Горицвіту особисто воєводою Данадільським, «Сіллонелл» було переведено до цієї «брами Ельберу» і надійно приховано у вибалку за містом. Тепер при кораблі невідлучно знаходилася княгиня Дана, щоб тримати зв’язок з чоловіком і братом, а також готуватися до своєї ролі. Зображувати Дану Ллєг-Ллон Дана Ведангська мала в сріблястих шатах, які вона віднайшла у зорельоті. Тканина за сотні літ навіть не потьмяніла, а коли Дана вдягнула це облягаюче вбрання, на неї підвів очі від пульту навіть Горицвіт, який ніколи не міг сказати точно, якого кольору спідницю вбрала його наречена панна Шипшина Трембич, а чи вона прийшла на побачення зовсім без спідниці, і спробував промовити слово захвату. Від цього слова Дані було смішно два дні по тому — родинний винахідник сказав, що вона схожа на його найкращу гармату.
Повелитель очікував… Нині у Моані перебували найкращі з воїнів-«тіней». На чолі з Богданом Ставським, котрий міг накидати ману на своє лице дивного. Окрім стеження за подіями в імперській столиці, Богдан мав ще одне завдання — особисто від Повелителя: дізнатися про долю дітей-зеленух Моанської школи. Після розгрому Південних Ровт і полків Чоррін Ідрен, ця школа чоррів мала припинити своє існування, так само, як окремий статус для тих вояків-південців, котрі служили в охороні палацу, або в Цитаделі. Богдан мав вивезти зі школи тих, хто ще пам’ятав далекий дім на Півдні.
Обдивляючись табір на Предславському полі, котрий зростав трохи не щодня, молодий правитель уявляв собі спустілий палац Чоррінів, і змученого хворобою білявого юнака, свого нещасливого однолітка, напевне нині покинутого усіма. Вогнедан не мав лихих почуттів до останнього Чорріна, навпаки, він вповні розумів, що найперше винен в його біді, погубивши Генда — єдину опору Імператора.
Та в світі не існує ні зла, ні добра, що були б спільними для всіх живих істот. Його, Вогнеданів, Ельбер мав піднятися на кістках династії Чоррінів, так як Моанська Імперія остаточно утвердилася на кістках його пращурів… Так було, так є… Так має бути… Вибачте, Ваша Могутньосте, але моє розуміння добра, це добро мого роду… Навіть коли для вас це добро обернеться злом.
***
Його Могутність Іркан Шостий чудово розумів, що є приреченим.
Він сприймав свою поразку зі спокоєм і зреченістю побожного мейдиста. Шкодував лише, що його брат у третіх, Коронат Астеонський, напевне не відпустить його до монастиря, а накаже вбити, не давши навіть висповідатися і покаятися.
Священик з палацової церкви нині перебував в імператорських покоях цілодобово. В перервах поміж молитвами Імператор обдумував можливість виходу з біди, в яку потрапив.
Виходу він не бачив. Вже майже рік, від часу поразки Південних Ровт, його поволі покидали наближені. Навіть начільник таємної служби переметнувся до Короната — Іркан бачив це в зміїних очах хитрого ішторнійця. І в брехливих повідомленнях, які той клав на стіл Його Могутньости.
Імператриця так і не завагітніла. Що ж, можливо це й на краще. Її життя і так у небезпеці — Коронат має на неї зло за те, що вона наблизила до себе князя Зельма…
У Альдони була своя таємна служба. Невеличка, але працювала вона добре. Імператриця стверджувала з гіркотою, що Зельм Чорногорський грає в ту саму гру, що і пан Коронат. Весь Моахетанг був у владі синьоокого красеня з матовим лицем. Князь Зельм на Півдні зломив спротив родини Граніних так само, як князь Коронат на Півночі знищив тих магнатів, котрі уклали проти нього спілку. В усобній битві неподалік Неззу князь Коронат розгромив Спілку Вірності Предкам, як пишномовно називали себе північні барони, і нині панував над Північчю одноособово.
Спілку Вірності Предкам очолювали барон Срегійський та барон Неззький. Імператор з гіркотою подумав, що, в разі їхньої перемоги, у нього була б можливість вижити. Спілка не ставила собі за мету зміну династії. Навпаки, північні барони бажали бачити на троні Чорріна, який би повернув країну до золотих днів старовини.
Та обидва барони загинули у цій ворожнечі. Усобиця розколола навпіл рід князів Гросатіних — старий князь Дагон став на бік свого приятеля, барона Неззу, а його син Егон — на бік свого друга і коханця князя Короната. Нині пан Егон є князем Гросатіним… Його дружина, Ела Гровтіна, донька барона Неззу, змушена була тікати від озвірілого чоловіка, який хотів чи-то вбити її, чи-то замкнути у монастирі, віднявши попередньо дітей. Бідолашка примчала до Моани, благала захисту. «Пані княгине, — мовив тоді Іркан, — нині я не здатен захистити себе.»