Останні чотири роки лави примусовиків майже не поповнювалися… Наймолодшим джурам десять літ, найстаршим — чотирнадцять. Підлітки-курсанти вирушили з Південними Ровтами як обслуга обозу.
- Імператором є князь Коронат Астеонський, — відповідає все той же Предмир, — а челядинці говорять, що останні Чоррін Ідрен полягли, захищаючи законного володаря… І що Його Могутність вбито…
— А що тепер буде з нами? — шепоче джура Ластівкин.
— Віддадуть до сиротинців, — бурчить джура Вишенський. Він з усіх джур найстарший, йому майже п’ятнадцять, тому він велить малюкам звати себе старшим джурою.
— От, якби нам додому, — мріє джура Гаїв, — моя мама…
— Заткнися! — велить Вишенський. Згадувати батьків у джурів не прийнято. Але нині такі часи…
— Кому ми потрібні, - продовжує він, — от я, наприклад… Батько був бунтівником, а мати… Вони обидва… Одним словом — гостровухі… Мене забрали сюди, бо не змогли заарештувати батька… Я вже й не пам’ятаю, що він робив, але щось коромольне. Я ненавиджу ельфів, вони всі… Всі проти Імперії. Аби це було не так, я зараз був би вдома.
— Сьогодні нам, — переводить розмову на інше джура Доморад, — навіть вечеряти не дали. І Зануда не прийшов на повірку.
Зануда — старий вихователь, в’їдливий як зубний біль. Але нині джури раді були б будь кому з дорослих.
— Страшно, — зітхає джура Гаїв, — хоч би швидше вже до сиротинця, або що…
— Заткнись, — шипить джура Вишенський, — стільки мордуватися, аби потрапити до робітного дому? Чи може ти хочеш, аби тебе записали до кріпацького реєстру, як того, хто не пам’ятає прізвища?
— Прізвище своє я пам’ятаю, — огризається Гаїв, — і звідки родом теж. Із сиротинця легше утекти.
- І куди ти побіжиш? — запитує хтось із темряви.
— Додому! — визивно відповідає малий, — до Зелеміню! Я, щоб ви знали, син опришка. За що і постраждав. Знайду рідних…
— Заткнись! — кричить Вишенський, — прошу тебе — заткнись!
Кроки у коридорі… Казарма велика — колись тут жили старші курсанти. Луна відгукується від стін.
— Стати!
Хлопці звично виструнчуються.
— На пляц!
Джури мовчки виходять з казарми в душну літню ніч. Вишенський зором дивного бачить вояків у сірому під проводом непримітного чоловічка, вбраного у цивільний одяг.
— Розрахуйся по порядку…
Рахунок закінчено. Три десятки… Рівно.
— Праворуч… Марш!
Джура Вишенський бачить, що їх ведуть до порожньої дровітні. Така собі дощана хижка.
— Що тепер буде? — шепоче десь попереду джура Гаїв.
Вишенський вже зрозумів, що нічого хорошого. Але не втекти з кільця військових.
— До середини — марш!
Всередині вони збилися докупи. Молодших — старші прикрили собою… Підсвідомо… Вишенський припав до дверей.
— Скінчено, — говорить стиха, — це смерть, джури…
Хтось стиха зойкнув… Гаїв?
Потягло димом… Хтось закашлявся.
— Соломою обіклали, — Предмир підповз до Вишенського, — спалять… Живими спалять… За що?
— Заткнись, — шипить Вишенський, — все краще, ніж сиротинець…
— Нелюдь гостровуха! — раптом випалює зі слізьми Предмир, — Холодна й жорстока нелюдь!
— Ти на свої вуха подивись, — вже не так люто відповідає старший джура, — а голосити нема чого — не допоможе…
Язики полум’я лижуть солому… Плаче малий Гаїв…
— Мамо! — кричить говіркою Зелеміню, — Ой, мамо!
— Джуро Предмире, — стиха мовить Вишенський.
— Ч-чого?
— Мого батька звали Всеславом… А я не Вес, я — Властислав…
— Сучий ти син, — схлипує Предмир, — мене звали Родославом… Де вони, мої рідні… ой, мамо…
Постріли… Постріли з пістолів… І брязкіт зброї…
— Ой, що це, — шепоче Предмир, — стріляють…
— Заткнись…
Двері вилетіли геть… На порозі — джура Вишенський зрозумів це одразу — гостровуха нелюдь. Очі горять зеленим вогнем… Вбраний ельф в сірий однострій з офіцерськими відзнаками.
— На двір, зеленухи! — кричить він таким владним голосом, що хлопці мимоволі випростуються. Гостровухий в сірому витягує їх з палаючої дровітні по одному, перекидаючи через розкидані купи соломи. Вогонь вже лиже стіни хижки…
— По порядку розрахуйсь! — дзвінко мовить нелюдь, — і хлопці звично вигукують номери.
— Кого нема?
— Малого Гаїва, — відповідає хтось.
— Стояти тут! — дивний у сірому затуляє рота й носі шарфом і кидається в полум’я.