Дійсно, Гаїв зомлів чи-то від переляку, чи-то від диму. Ельф вистрибує з дверей з ним на руках за мить до того, як неоковирна хижа спалахнула вся.
— За мною, зеленухи! — говорить, і хлопці біжать за ним сполоханим табунком, перестрибуючи через мертвих вартових. Трохи віддалік на землі розпростерлося тіло чоловіка в цивільному.
Ельф тут не сам — на нього вже очікує кінний загін. І карета, запряжена четвіркою.
— Менші — до карети! — кричить він, — старші — за спини воїнів. Спокій і послух!
— Авжеж, — бурчить джура Вишенський, вистрибуючи за спину ще одної нелюді з очима-світлячками, — а що нам залишається?
І невеличкий загін рушає чвалом. За ним гуркотить карета.
— Куди це ви нас? — питає джура Вишенський у воїна, в ремінь якого він учепився.
— До Ельберу, — відповідає ельф, — знайдемо ваших рідних…
— Чого це ви так про нас піклуєтесь?
— Наказ Повелителя Вогнедана…
— Це зрадник Зельм Чорногорський?
— Це Вогнедан, Повелитель…
— А правду брехали старші, ніби це він і є джура Пард?
— Легенда школи? — сумовито питає воїн, — дійсно так…
— Для чого йому нас рятувати?
— Його теж колись врятували, — мовить воїн, — тепер він наказав врятувати вас. Чи може ти волів згоріти у дровітні?
— Ні, - говорить джура, — але кому я нині потрібен… Мені начхати на отой ваш Ельбер. Але немає й Імператора, якому я міг би служити… А мої батьки чи зрадіють, коли я повернуся? Я-то їм одразу скажу — мені начхати. Це через вас мене запроторили до пекла. До того ж нелюді не приймають назад тих, хто побував тут…
— Я думаю, — протягло відгукується воїн, — ти помиляєшся…
— Я й балакати по вашому не вмію…
— Але ж мене ти розумієш?
— Трохи, — бурчить джура Вишенський. Йому чомусь зручно притулитись до спини цього чоловіка… І ні про що не думати. Нехай за нього думає нелюдь…
А може це брехня… Куди їх везуть? Для чого?
— Ми їдемо до Ельберу, — рівно говорить воїн, відповідаючи на останні слова, вигукнуті вголос, — не хвилюйся… Ти данаділець? Як тебе звали до…До цього?
— Я — джура Вишенський, — зло відповідає підліток, — і здохну недовченим чоррою.
— О, ні…, - стиха продзвенів голос дивного, — Власте? Це ти, Власте?
Джура Вишенський випускає від несподіванки ремінь вершника і трохи не летить шкереберть.
— Оце тобі, - говорить, віддихавшись, — я сім років мріяв вас убити…
— Ні, - говорить вершник, — я не вірю… Ти не міг мене зненавидіти… Бо ти — мій син… Твоя мати померла від туги за тобою, а я щодня шукав смерти і не міг знайти…
— Замовкніть! — шепоче хлопець, — будь ласка, замовкніть!
— Я всім зобов’язаний Повелителю, — мовить Вишенський-старший, — він врятував мені життя, за його наказом я знайшов тебе… Ти ще дитя, синку… Ти забудеш весь цей жах.
— Там, під Збраславом, — говорить хлопець, — ви убивали моїх колег? Адже вбивали?
— Я стояв у лаві проти «сірого війська», — говорить Вишенський, — але війна війною…
— Ненавиджу, — мовить хлопчина, ткнувшись обличчям в спину вершника, — ненавиджу…
Зупинку зробили ранком у лісі. Джури нині мали змогу роздивитися рятівників. Воїнів було восьмеро, серед них двоє ельфів: Вишенський-старший і отой зеленоокий молодик, котрий витяг з вогню джуру Гаїва. Останній тепер не відходив від свого рятівника, якого однозначно визнав за командира.
— Слухати сюди, — розпочав зеленоокий, — я — Богдан Ставський, боговладський намісник і колишній зеленуха. Я пройшов через те саме, що і ви… До вашого відома, хлопці — Чоррін Ідрен більше не існує. Останні з них загинули при штурмі палацу Чоррінів вояками князя Короната. Сумніваюся, аби вам хотілося захищати нового імператора-маніяка. А ну, крок вперед, хто хоче додому!
Джура Гаїв не просто робить крок вперед, він підбігає до пана Ставського і хапається за ремінь його одностроя. Під таким надійним захистом хлопчина визивно обводить очима застиглих хлопців.
— Я, — говорить, — до мами. До Зелеміню, хутір Желяни…
— Ти ж казав, що твій хутір спалили, — вигукує хтось із джур.
— Я все одно знайду маму, — каже Гаїв, — і хай хто тільки скаже мені: «заткнись».
Джура Предмир чухає потилицю, тоді рішуче робить крок вперед.
— Я із Дубна, — говорить, — що там нині, у Дубні?
— Новий князь у Дубні, - відповідає з усміхом Богдан, — володар Гнізда Драконів.
— Ну й нехай, — хмикає пролазливий джура, — подивлюся, що там і як…