— А говорять, — несміливо мовить джура Ластівкин, — що у Квітані вбивають всіх, хто в однострої…
— Але ж ніхто не повезе вас по Ельберу в одностроях, — відгукується воїн з кругловидим лицем квітанця, — ви, дітлахи, нікому не зробили зла. Скидайте оцю кляту одіж, ми зодінемо вас у цивільне. А ти, малий є квітанцем?
— Ага, я з роду Ластівок, — стверджує джура радий, що з ним говорять лагідно, — тільки я вже всіх забув… У нас великий рід — родин вісім… Мій батько завівся з моанцем, який хотів його до реєстру вписати, як невільника. Що з батьком — не знаю, а мене — сюди…
— Знайдемо, — обіцяє квітанець, — як не батька, то родичів…
Зрештою, додому хочуть всі. Богдан оголошує, аби хлопці переодяглися і поділилися на п’ятірки. Везти їх гуртом — небезпечно. Тому, кожну п’ятірку оберігатиме воїн. Бажано, аби поділилися колишні джури по провінціям. Зелемінь, Квітан, Веданг, Данаділ…
Шамотанина триває досить довго. Лише джура Вишенський сидить окремо, не кваплячись переодягатись. Ніжне личко юного дивного має все той же озлоблено-затятий вираз.
— Боягузи, — бурчить він, — додому їм закортіло… Цуценята…
Зрештою, перед ельберійцями в сірих одностроях вишикувалися п’ятірками дітлахи у цивільному.
— Зелемінці є? — питає воїн з лицем спокревеного.
Зелемінців аж три п’ятірки. Останнє свавільство князя Фотіна.
Троє воїнів підходять до них. Джура Гаїв неохоче відривається від Богдана Ставського і іде за земляками.
— Поїдете в кареті, - обіцяє котрийсь із воїнів, — як велике паньство.
Решта — десятеро з Квітану, четверо з Ведангу. Данаділець один — старший джура Вишенський.
Квітанців забирають двоє кругловухих воїнів. Один одразу ж рекомендується Орлином і владно наказує, аби слухали його як батька, а не як їхніх поганців-командирів.
— Зараз вийдемо на перехрестя, — говорить, — там нас теж чекатиме карета. Шикуйся! Вперед!
Чотири хлопці з Ведангу, в тому числі і джура Предмир оточили свого опікуна — вродливого юнака, непевного вигляду… З лиця він швидше нагадує моозця, аніж ведангця. Предмир раптом, ніби щось згадавши, підходить до набурмосеного Властислава.
— Оцей, — говорить, — другий дивний… Не Богдан… Ти так на нього схожий…
— Це мій батько, — неохоче говорить хлопець…
— Клятим ельфам завжди щастить, — говорить Предмир заздрісно, — але я теж доберуся до Дубна. Бувай, зеленухо…
— Бувай, — кидає Власт.
З Властом зосталося двоє дивних — зеленоокий командир Богдан та батько… Батько Всеслав…
— Ну от і все, — говорить Богдан задоволено, — впорались… Дай Боги, аби хлопці дібралися без пригод… Папери у них в порядку, але ж нині такі часи… Гей, джуро, а чого це ти і досі в однострої? Ніяк не можеш наважитися зняти?
Власт поволі розстебнув ґудзики. Йому було моторошно, наче доводилося вилазити з власної шкіри.
— Ви, — сказав хлопець, — шпигуни… Оті «тіні», про яких писалося в підручнику з історії.
— Саме так, Власте, — хмикнув Богдан, — не нагадуй мені тільки, що там писалося: мені теж доводилося заучувати це напам’ять. Одягай шляхетське вбрання, і ми накинемо на тебе ману. Ми з паном Вишенським завжди подорожуємо під заборолом.
До самої Страгії їхня подорож нічим особливим не відзначалася. Якщо не рахувати того, що хлопець весь час мовчав і не спілкувався ні з батьком, ні з його командиром. Дивні теж не чіпали його, хоча глибокі очі Всеслава здавалися крізь ману темними провалами, сповненими жури і туги…
За Шоршоною на всіх дорогах, котрі вели до Страгійської трясовини, стояли застави. Тут не тільки дивилися папери, але й перевіряли на наявність мани. Подорожні лаялися на всі заставки — перевірка була дуже простою: лівицю припікали розпеченим у вогнищі кінцем шаблі.. Біль повинен був змусити нелюдь виказати себе. Власта перевірка обминула, а його дорослі супутники отримали на руку «печатку». Мани вони не втратили. Власт подумав при тому, що б було, якби він зараз оповів, ким є його супутники… Можливо, Богдан остерігався якогось такого вибрику, бо тримався поруч, і хлопець боявся підвести очі на його личину моанського офіцера. В Ставському не було тієї глибокої жури, котра струменіла від старшого Вишенського. Зеленоокий вивідач мав душу холоднокровного нищителя, що якось спліталося в ньому з глибинною ніжністю. Власт відчував це. Він взагалі багато чого міг знати про людей і дивних — цього відчуття духу не притупила навіть школа джур.