Через Страгійську трясовину їх провів нічим не примітний зелемінець, який і сказав обом вивідачам, що ставка Повелителя нині у Предславі. Богдан велів принаглити коней: Ставський взагалі поводився так, наче кудись спізнювався.
Коли Власт побачив військовий табір, а за ним — древні стіни прикордонного міста, то зрозумів, що божевільці, яким він є кровною ріднею, збираються дати відсіч Північним Ровтам. І думають, що це їм удасться… Принаймні, на обличчях воїнів, котрі траплялися їм назустріч, не було і тіні страху. Дивні мчали, не знявши ні мани, ні одностроїв, а варті Богдан то показував якийсь знак, то кидав беззмістовну фразу, яка і відкривала шлях до Предслави двом фальшивим моанцям та їхньому супутникові.
У місті Богдан зіскочив з коня біля ратуші і побіг досередини. Пан Вишенський поволі зліз з коня, взяв сина за руку і під поглядами цікавих, провів його до ратманської зали, де зітер ману з себе і з нього.
Почулися голоси… Про щось говорив Богдан, палко й співуче… Йому відповідав такий же протяглий голос дивного. А потім до зали увійшов молодий чоловік, майже юнак в блакитному, гаптованому золотом кунтуші. Власту здалося, що його волосся над тканим оберегом припорошене чимось білим.
— Мій друже, — мовив він до пана Вишенського, — чи й досі жива ваша «невтішна печаль»?
— Мій добрий Повелителю, — відповів стиха Всеслав, — «в моїх думках струмує лиш одне:
Чи вартий світ того,
Щоб жити в ньому…»
— «Але куди подітися мені, - продовжив юнак у блакитному видно обом відомий вірш
Від розпачу свого і безнадії…»
Невже все так безнадійно, пане Всеславе?
— Ми виконали ваш наказ, — мовив пан Вишенський, — ми вивезли звідти примусовиків. Не знаю, що з ними буде далі, але ось, поруч зі мною, стоїть мій син з убитою душею. І тому безнадія з розпачем є навіть не гостями, а хазяями мого духу.
— Ви таїли свою біду в глибинах духу, — сказав юнак в блакитному, — ви не прохаєте допомоги, я її пропоную…
Власт почав втрачати нитку розмови. Мови, якою вона велася він майже не пам’ятав, а останні кілька літ він спілкувався з оточуючими сухими рядками з підручників, словами, що підтверджували виконання наказу, а у проміжках — гидкою лайкою.
А Повелитель вже поруч і уважно дивиться на нього, джуру Вишенського. Хлопець лихоманково згадує усю гидоту, яку оповідали в школі за колишнього джуру Парда. Легенда школи, котрий вийшов живим з глухого протистояння, начхавши на шкільне начальство, і виріс на зрадника і кривоприсяжця…
— Подивись на мене, Властиславе, — говорить юнак у блакитному, — я хочу бачити твою душу…
І Властислав провалюється в темні глибини і опиняється на потрісканій від спраги, висохлій землі. Просто перед ним вп’ялося корінням у землю вишневе деревце. Висохлі гілки тягнуться до видної нині навіть у денному небі зорі Сіллон.
Тремтить єдина квітуча гілка на сухому дереві… Поволі опадає з неї білоцвіт…
— Це дерево твого роду, — говорить хлоп’ячий голос.
Молодший Вишенський обертається і бачить поруч з собою коротко підстриженого джуру в зеленому… Свого однолітка з очима неймовірної синяви.
— Привіт, — буркає він, — легенда школи…
— Привіт зеленухо, — всміхається хлопець, — ось і ти вирвався на волю…
— Але мені зовсім не кортить тієї волі, - говорить Власт, — я навпаки хотів би ні про що не думати. Тільки виконувати накази. Так спокійніше…
— Авжеж, — говорить джура Пард, — що ж, для початку непогано. Дісталося тобі, еге ж?
Перед очима Власта пробігають перші його шкільні роки. Тоді його били всі, хто хотів і коли хотіли. Опісля того, як старшокурсники пограли з ним «в мотузочку», хлопчина місяць пролежав у шпиталі. Двічі його витягали з петлі… Вдруге — опісля того, як старші джури вимазали його у вбиральні лайном. А потім він навчився бити сам… І бив… І зненавидів своє обличчя, занадто примітні вуха, протяглу вимову Данаділу. Зненавидів батька-коромольника і край, де народився.
— Все те саме, — мовить джура Пард, — у всіх одне й те саме… Джуру Ставського я сам витягав з петлі… А мене самого лупцювали не тільки за вуха, а й за занадто високе походження… І ще багато за що… Ти не сам в цій біді, Власте… Подивися на дерево — воно гине. Отой вишневий квіт — горда душа твого батька. Облетить квіт — загине вишня. Ти хочеш виконувати накази? Що ж… Я наказую тобі прикликати зливу…
— Як ти можеш мені наказувати, старший джуро? — хмикає Власт, — я і сам уже є старшим. Чоррам наказує лише Імператор.