— Північні Ровти, — говорить, — покинули Страгію… Завтра побачимо дими їхніх вогнищ.
Отже — Богдан та Всеслав повернулися. Що ж… Гра починається… Хай допоможуть нам в ній Боги та Богорівні.
***
Вишикувані лави до битви… Розгорнуто корогви… Люди і дивні стоять пліч опліч, очікуючи наказу…
Навпроти них розгорнулися лави війська у сірих одностроях. Корогва Чоррінів нині має над головою Імператора Короната Першого. Перед виступом він урочисто прийняв імператорський вінець з рук того самого священика, що був свідком загибелі Імператора Іркана.
Коронат тим не дуже переймався. Знав бо — церковники залякані настільки, що не насміляться мовити і слова всупереч. Це вам, панове, не Ішторн… У нас церква є служницею держави.
А державою є нині він — Коронат Моанський…
Лишилося тільки дати лад у Моахетанзі. Можна було б, звичайно, послати з військом воєводу. Але пан Коронат любить не стільки битву, скільки те, що опісля…
Зельма він наказав взяти живим… Зельма і його гостровуху рідню: отого чорнопикого виродка, та красуню-сестру, котра, за чутками, доводить трохи не полком.
Онде від лави відділяються два вершники. В блакитному і в чорному вбранні. Той, що в чорному, тримає у руці корогву.
Рев труб… Довгих труб чорногорських горян. Перемовини…
— Ваша Могутньосте…
— Пошліть кого небудь, — знехотя говорить Коронат, — нехай дізнаються, чого вони хочуть.
Князь Егон Гросатін торкає коня… Бо під корогвою сам Зельм зі своїм злиденним Ведангом.
Коронат очікує. Згадує з задоволенням, що в його наметі нині відпочиває опісля буремної ночі вельможна полонянка пані Альдона, яку його люди перехопили в Моозі. Ішторнійка завжди прагнула кохання. Нині вона має його задосить…
Добрий приятель Егон повертається назад. Вигляд він має трохи ошелешений.
— Мій Імператоре, — говорить, — князь Зельм викликає вас на герць… На мечах, зо свідком бою… Його свідком є князь Ведангський.
Моанська знать обурено загуділа. Але Коронат, замість того, аби розреготатися, нахмурює брови. Щось ніби шепоче йому на вухо: «Погоджуйтеся, Ваша Могутньосте! Який чудовий початок володарювання — перемога у двобої на очах усього війська… До того ж багато хто незадоволений вами за знищення отої спілки залюблених у моанську старовину дурнів. Старовинний національний звичай двобою, за участю Імператора, затулить роти всім, хто запевняє, що пан Коронат не зовсім моанець, а суміш астеонського покидька незрозуміло з ким…»
— Я згоден, — пихато мовить астеонець, — Егоне, будеш моїм свідком. Заодно і поквитаєшся з отим Ведангом.
Обурення шляхти якось дуже швидко згасає. Всім нині здається, що Імператор прийняв дуже розумне рішення.
— Я приведу вам Зельма на мотузці, - сміється Коронат, задоволений з власної хоробрості. А отой голос чи-то біля вуха, чи-то у голові ще й підхвалює: «От молодець! От сміливець!»
На середині поля його з Егоном очікують старі добрі вороги… Корогву чорнопикий Дракон вже передоручив якомусь вершнику і тепер задоволено шкіриться:
— Здорово, пане Егоне! — гукає, - як ся має ваша дружинонька, люба пані Ела? Вона жалілася мені, що у вас дуже крихкі кістки… Пані тільки хотіла трохи підправити вам носа…
Егон вже аж труситься від люті. Коронат є більш виваженим. Він пильно вдивляється в Зельма. Битий батогами князь є втіленням погідного спокою. Під камзолом південного крою — кольчуга… На голові місюрка з кольчужною сіткою… Готувався? Так був упевнений в його, Короната, згоді?
— Що, — починає астеонець, — підлий зраднику… Тобі пришили вуха свині? Вони, здається, теж гострі, як і ті, що тобі відрізали у Зеліборі. Аби князь Фотін був живий, то отримав би винагороду. Шкода, що мене не було на тому видовиську.
— Пане Коронате, — співуче мовить супротивник, — за ті кілька літ, що ми не бачилися, я пізнав істину…
— Це де ж ти її пізнав, — хмикає Коронат, — коли сидів у Неззькій фортеці на ланцюгу? Чи коли стояв на ешафоті?
— Це теж були ступені до пізнання, — незворушно відповідає князь Чорногорський, що зве себе Повелителем, — а істина є в тому, що не кожна двонога істота, котра може говорити і ходить на двох ногах є розумною. Тому слова нерозумних істот турбують мене не більше, ніж собачий гавкіт. І, якщо така істота збіситься, подібно нерозумному псу, я її убиваю. Ти убив хвору людину, астеонський пес, яка силою духу набагато перевищувала тебе. Я говорю про Імператора Іркана, якого ти задушив шарфом… Здохни, скажений собако, нехай ваша нещасна країна знайде нарешті собі володаря, який принаймні не є ні катом, ні збоченцем.