Коронат вихоплює з піхов меча. Клинок наштовхується на вигнутий ельберійський меч супротивника. Друга пара вже почала двобій — Мечислав так описав всю ницість пана Егона, що той кинувся на ворога раніше за свого володаря.
Мовчки стоять в шику передні лави ельберійського війська. Вітер грає блакитним шовком корогви, яку тримає пан Ольг Лелег. Князь Данадільський думав, що давно позбувся палких почуттів, але нині тривожиться за своїх нерозважних вихованців, і правиця його лежить на грудях, тамуючи биття серця.
Рівною лавою стоять за ним данадільці. Брати Ставські заціпеніли в сідлах. Пан Вишенський має місце у першій лаві, але нині до нього притиснувся підліток в трохи завеликій на нього одежині. Видовжені очі Властислава не відриваються від вершника у блакитному.
Крила — праве і ліве — аж вигнулись дугами, аби краще бачити. Квітанці, як найбільш палкі особи, сперечаються між собою чи надовго вистачить «клятих моанців». Крук Квітанський, один з посвячених, нервово смикає себе за вус — поєдинок затягується… Зореслав Зелемінський стиха бурмоче славня до Бога Грому. Чорногорці застигли в бойовій готовності, а шестеро горян перед їхньою лавою час від часу підносять догори свої велетенські труби, і тоді над Предславським полем проноситься крик трембіт, жахливий на незвичній до подібних звуків рівнині. І нервово кусає вуста замісник воєводи Чорногори, пан Білозір Лелег, слідкуючи за ходом поєдинку. Воєвода ж Сіроманець Вовчур тим часом голосно закладається зі своїм приятелем Владияром Терничем кого прикінчать раніше — Короната чи Егона. І з тихим усміхом дивиться на двобій Непобор Сіллонський. Видовище здається корсару красивим, і він вже складає вірша про перемогу тепла над холодом і про кінець довгої зими. Те, що нині літо — не бентежить срібного, головне вірно підібрати образ.
Веданг з Егоном вже б’ються пішо — моанець надумав вистрелити з пістоля і поранив Мечиславового Відьмака. «Меч Ельберу» встиг зіскочити на землю і прихитрився стягнути й супротивника з коня. Тепер з-під їхніх мечів тільки летять іскри. А полем кружляють і кружляють два вершники, Вогнедан на чорному, а його ворог на білому коні, кружляють наче в страхітливому танку, і дзвін їхньої зброї бентежить серця воїнів обох сторін, відвиклих від таких видовисьок.
Це трапилося майже одночасно: тієї хвилини, коли вершник в блакитному зітнув вершника в сірому як безжальний час знищує черговий похмурий день своєю косою, впав Веданг, посковзнувшись на вологій траві Предславського поля, й пропустивши удар. Стиха охнула лава ведангців, залюблених у свого князя… Вогнедан здибив коня, рушаючи на поміч, але Мечислав уже зладнав сам. Він перекотився по землі, уникаючи смертельного удару, підхопився на ноги, і «Золота Троянда» розтяла чоло пану Егону, ніби підводячи багряну риску під оцим несамовитим двобоєм.
— Меч? — спитав Повелитель, зупиняючи поруч Татоша.
— Чортова вранішня роса, — відповів Веданг, півпритомно притуляючись до боку коня, — нею добре милуватися, але для битви вона є зайвою… Як вважаєш, милий брате?
Повелитель Ельберу миттю опинився на землі і встиг підтримати друга, котрий поволі хилився знову в оті росяні трави. Вогнедан підняв на руки свого відважного приятеля і пішов з ним до свого війська.
Ревище стало суцільним. Перекриваючи гамір, чорногорські трембіти ревнули сигнал до наступу. І в цю хвилину над полем виник з повітря «Сіллонелл».
Леаран нагадував велетенську срібну квітку. Він нісся з протяглим свистом над моанським військом, розгублені офіцери якого намагалися вирішити, що їм робити далі — наступати, оборонятись…. І тут прийшов страх.
Страхом цим була переповнена кожна клітинка тіл вояків у сірому. Вони самі не знали, чого вони боялися, як дитина не знає, чого вона боїться у темній кімнаті. Першими кинулися тікати шерегові, за ними — шляхетські загони. В табір, з боку болота, несподівано увірвалися воїни зелемінця Сереженя, довершуючи паніку.
А на полі тим часом коїлося щось надзвичайне. Чорногорські трембіти ревнули так, що у тих, хто стояв поруч, позакладало вуха… Їхній рев перекрили вигуки чорногорців: «Дана! Дана з нами!» Ряди данадільців та ведангців усі одночасно схилили коліно. Квітанці просто застигли на місці, наче вражені громом. З зелемінців мейдисти значили себе трикутником, а язичники переможно горлали: «Наша віра — права!» Навіть сіллонські срібні розхвилювалися, і в гамір вплелися їхні переливчасті голоси, що кричали: «Ліа ллурі лле Сіллон.»