Бо Леаран повернувся. Він плив низько, зовсім низько, аби всі бачили у відчинених дверцятах жіночу постать у вбранні, що мінилося сріблом.
Власт Вишенський затремтів у батькових обіймах, бо згадав раптом ніжний жіночий голос, котрий оповідав йому, маленькому, про Господиню Данаділу. Всі його біди раптово здалися хлопцеві незначними. Він бачить Богорівну Дану… Бачить Богиню. Отже дива трапляються не тільки в часи святого Мейді…
— Тату, — озвався Вишенський-молодший, — це прекрасно!
— Так, синку, — стиха мовив Всеслав.
— Може воно вже цвіте, — прошепотів Власт, — наше з вами деревце… І я даремне набив пажа Ластівку… Він мав рацію — я дійсно майже вмер…. Але ваш поранений син може одужати, тату…
А корабель зник, пройшовши над лавами. І дружно зітхнули сіллонці, провівши його очима. Навіть знаючи все про Леаран, вони піддалися загальним чарам.
Ще дві години військо Ельберу стояло в бойовому шику. Потім воєводи дозволили воїнам сісти. З ворожого боку примчав гонець від пана Рогволода — обоз моанців разом з табором в руках його загону. А Північні Ровти тікають предславським шляхом не розбираючи дороги. Полонені ж тільки й говорять про видиво з неба і язичницьку богиню.
Вогнедан сидів поміж чорногорцями і усміхався стиха. Мечислав лежав поруч, головою на колінах друга. Рана його була дуже важкою, та що нині було неможливим для Повелителя…. Рука Вогнедана спочивала на вологому чолі зціленого приятеля, а думка в голові була лише одна. Приємна така думка.
«Малинове вино не пролито на землю… Воно збережеться для роду…»
— Назви мене старим дурнем, синку, — прошепотів Ольг Лелег, котрий підійшов до Повелителя з корогвою Триглава і увіткнув в землю спис-держак, — ти зумів зробити це…
До Повелителя поволі сходилися його воєводи. Похмурий Сіроманець з понівеченим шрамом обличчям, пан Білозір, котрий мав сльози на очах, брати Ставські, що йшли обійнявшись так, як ходили колись двором проклятої школи, князь Лемпарт з незвично просвітленим лицем, Крук Вигорич зі своїм замісником паном Явором Сомком, котрі трохи шкодували, що не довелося помахати шабельками, пан Грозан з Ведангу, який одразу кинувся до непритомного Мечислава і полегшено зітхнув, коли Повелитель мовив, що небезпеки немає.
— Те, що почалося на Збраславському полі, - стиха мовив Повелитель, — закінчилося тут. Хай славиться…
— Наш Ельбер, — мовили всі, а посвячені в таємницю мали на увазі не тільки землю, яка пестила нині їхні обличчя теплим вітром. Бо не жити землі без її народу…Якщо на ній поселяться чужинці — це вже буде інша земля хоч і з колишньою назвою.
«Але ж ми створені одне для одного, синку, — прошелестів теплий вітер в гостре Вогнеданове вушко, — створені, бо твої пращури, прибувши сюди, відчули нас… Ми — Боги цього теплого куточка зеленого світу… Ми його земля і вода, сонце і грім за хмарами. Ми прийняли вас як рідних, діти зорі Сіллон. І ви виправдали довіру, зробивши сильнішими дітей цієї землі.»
— Моє любе паньство, — сказав Повелитель, — сьогодні у нас перша посвята дитини, народженої майже рік тому на Збраславському полі. А ім’я їй даватимемо у Боговладі. Нехай ще не виведені стіни палацу — проведемо коронацію на руїнах замку завойовників. Тільки не думайте, що все закінчилося — дитя ще завдасть нам клопоту.
— Авжеж, — хмикнув князь Данадільський, — я цього певен.
«Але ж це будуть таки власні клопоти, любий, — прошепотів теплий вітер до Вогнедана, — клопоти правителя Незалежної Держави»
Розділ тринадцятий
Місяць у повні
Місяць у повні:
Діти народилися
Десь і сьогодні…
Три рядки записано у нотатнику Повелителя. Сохне на блюдечку старовинний пензлик…
Вогнедан милується Місяцем… Місяцем у повні. Щемливий запах квітучих яблунь просочується до вікна палацу.
Його син має прийти на світ на світанку… На світанку Великого Дня, Дня Ярого Сонця… Принаймні, так мовила Вербена, котра наглядає за тим, як дружина Повелителя народжує спадкоємця Ельберу Прекрасного.
Син Зимового Сонця стежить очима за Місяцем у безхмарному небі. Місячний повень на Великдень — на добро. Принаймні, так говорять у Квітані.
Краса і гармонія… Не так її й багато у знаному світі…
Час спливає, мов струмок… У такі хвилини Вогнедан є зовсім беззахисним, злившись відчуттями з красою цього зеленого світу.
Тому лежить біля порога розумний пард Верен, відважний тілоохоронець володаря, і час від часу нашорошує вуха й поводить великою головою.