Врешті отямлюється Повелитель від солодкого забуття, яке дозволяє собі не так уже й часто. Відходить від розчинених дверей, що ведуть на терасу до столику, на якому горить трисвічник, лежить нотатничок, та розкладені приналежності для письма.
Нотатничок цей подарувала йому опісля Збраславської битви люба Вишенька, замовивши його у найкращого майстра Боговлади. Огорнений він дорогою тканиною, на якій Вишенька вигаптувала знак Триглаву.
Не звик Вогнедан записувати нічого, окрім віршів, які можна було зоставляти на окремих листках, як у давнину. Тож минуло вже шість літ, а записник ще не заповнено до кінця.
Шість літ волі для Ельберу… Невже проминуло шість літ?
Так, ось на першій сторінці нотатничка дата Збраславської битви. Під нею Вогнедан написав два слова: «Не помилився».
Не помилився його батько, князь Воїн Ведангський, коли побачив у видінні початок змагань за волю. Двадцять літ і три роки від його загибелі та народження його дітей.
Нижче — ще один напис: «Предслава. Богоявлення…»
Без пояснень… Таке не довіряють паперу…
Наступний запис: «Воля і сваволя — світло і тьма»
Вогнедан починає пригадувати… І пам’ять розгортає перед ним заповнений військом майдан біля Предславської ратуші. Поміст — його звели за одну ніч — застелено килимами. Гарнесенькими килимами зелемінської роботи. Повелитель має йти по тих килимах разом зі своїм почтом. Біля сходинок акуратно, на купку, складені корогви Коронатового війська, які моанці розгубили, втікаючи.
А корогви Ельберу мають у повітрі, наче крила різнобарвних птахів…
«Крила, — крутиться у Вогнедана в голові знайома мелодія, — здіймали птахи в надвечір’ї… В кігтях несли жалі жарин осінніх….»
Що він тоді говорив? Проголосив незалежність країни… Вперше. Опісля Збраславу вони з Ольгом вирішили не поспішати, вичекати… Тоді він ризикнув здобути Силу Триглаву… Тоді ще потрібно було, аби його мали за честолюбця, котрий міриться на трон Моани.
Опісля Предслави вичікувати було нічого. Ольг передбачав три роки спокою — минуло п’ять літ… Відносно спокійних, авжеж. Хіба що не було битви в чистому полі, а так вистачало всякого.
А ще він говорив тоді, з помосту вкритого килимами, що воля не є сваволею. Що вміння коритись керманичу є одним з проявів волі. Що всі вони, його воїни, його шляхта, його знать мають донести ці слова до всього Ельберу. І що ріжниця між волею та сваволею як між світлом і тьмою.
Мудра була промова, та трохи не до часу… Гуляння біля Предслави, на полі, що так і не стало полем крові, перейшло в якийсь шалений карнавал, хоча до Рівнодення ще було далеченько. Біля вогнищ танцювали впереміжку люди і дивні його війська, вкупі з міщанами Предслави. Навіть срібних захопила ця веремія, і вони кружляли, дзвінко сміючись, разом з усіма. Там грала флейта, тут сопілочка, ще десь — чорногорська гітара, або скрипка — улюблений інструмент квітанців. І час від часу ревли трембіти, змушуючи здригатися землю і небо.
Крук Квітанський плакав. Вогнедан наштовхнувся на нього, коли йшов з Мечиславом поміж вогнищ, відповідаючи на привітання. Колишній сотник «Зарубка» оплакував свій загиблий рід, ні на що не звертаючи уваги і нікого не соромлячись.
А потім була дорога до Боговлади, встелена квітами й вітаннями… Натовпи понад дорогою… Гірлянди з квітів на шиях його чорногорської варти…
В ті дні він нарешті повірив — сталося. Те, що буде далі — судьба.
Наступний запис: «Клейноди: Корона, Меч, Корогва».
Це був один з проявів судьби… Поки Повелитель стояв під Предславою з військом, його начільник оборони Боговлади, милий пан Мирослав Іровит, смертельно ображений тим, що його залогу не взяли на битву, а зоставили стерегти полонених моанців, котрі руйнували збудований їхніми предками Боговладський замок, продовжував насміхатися над своїми підневільними працівниками. Коли жарт з мотузочками для круглих вух вже приївся, пан Іровит вигадав нову насмішку — він поділив бранців на загони, при чому один загін був з самої шляхти. Над солдатиками приставив наглядати моанських же полонених дворян, а над шляхетським загоном призначив керувати шерегових.
Вогнедан всміхається, згадавши, як вичортував пана Іровита за оці його досліди. Полонені пересварилися між собою трохи не першого ж дня. Бідолашні солдатики «били чолом» до пана Мирослава, аби за ними наглядали вояки-ельберійці, як то й було раніше. Пояснювали вони це бажання тим, що вже трохи відвикли отримувати «в зуби» від своїх панів офіцерів і краще працюватимуть під наглядом ворожих воїнів. Дворянське ж ополчення, як називав його, сміючись, пан Іровит, спершу збунтувалося, але нові командири швидко навели лад все тим же старим добрим шляхом биття по морді. А пан Мирослав оголосив, що ті з бранців-солдат, котрі добре працюватимуть, будуть винагороджуватися кількома днями командування над «дворянським ополченням», а дворяни-полонені за такі ж заслуги будуть командувати над солдатськими загонами Робота пішла вдвічі швидше, ніж було до того, і пан Іровит щиро дивувався, чого це на нього сердиться обожнюваний ним Повелитель.