— Годую я полонених добре, — виправдовувався пан Мирослав, — мої хлопці нікого й пальцем не зачепили, навіть отого поганця графа Страгійського, котрий аж піниться, коли побачить ельфа. А їхні стосунки — то їхня справа. Працюють же, подивіться — аж гай гуде.
От якраз під час отакої ретельної праці один дуже старанний солдатик, розбираючи рештки фундаменту, провалився в якусь яму і зламав ногу. Пан Іровит відправив постраждалого до шпиталю, а сам наказав своїм воїнам розкопати хід, бо поранений моанець стверджував, що внизу є якісь катакомби.
Старе місто стояло на острові, котрий був поритий підземними ходами природного походження. Деякі з них були пристосовані під каналізацію, а розташування всіх ходів нині не знав ніхто. Пан Іровит з воїнами почали досліджувати хід і дуже швидко вперлися в старовинні дубові двері, що перекривали коридор з вапняку.
Майстер-точильник з Вишневого передмістя зумів відчинити досить складні замки і перед ошелешеним Іровитом постала печера, переповнена дорогоцінними речами.
Посередині печери, як то оповідав опісля Іровит, на кам’яному столику з різьбою стояли дві великі дубові шкатулі, очевидно підібрані за візерунком. На одній з них зображено було дві руни Перемоги в оточенні дубового листя, на другій — руну, що означала «Рідний Дім» і гілку вишні. А біля столика лежав ницьма мрець, пронизаний наскрізь старовинним ельберійським мечем.
Меч так і лишився в тілі загиблого, з чого пан Мирослав зробив висновок, що це було самогубство. Йому не треба було дивитись в лице мертвого, тіло якого муміфікувалося за дві сотні літ. Як і всі освічені ельберійці, Іровит читав Безіменний Сувій, який закінчувався припущенням, що Воїслав Ведангський, опісля своєї страшної помсти, приніс до підземної скарбниці клейноди Ельберу, відібрані ним у воєводи Ріміна, і там кинувся на меч.
Як тільки Вогнедан повернувся до Боговлади, пан Іровит найпоштивіше доповів про знахідку і завдяки тому отримав лише легенький докір за досліди над бранцями. Бо Повелитель пам’ятав цю печеру… І те, як в тому житті палацова варта перенесла до неї державну скарбницю… І те, як катували його підданих і його самого, аби вони виказали, де приховані скарби Ельберу, про які так багато чули варвари… І про те, як князь Вартислав Ведангський, подивившись на наготовану для нього палю, сказав своїм переливчастим голосом чистокровного, що краще йому раз відмучитися і померти, чим побачити витвори мистецтва зі скарбниці в лапах нерозумних мавп. І про те, як вони помирали в муках, останні захисники Боговлади, а Вогнедан Ельберійський, замкнений у клітці на тій же площі, де стояли палі з конаючими, благав у Богів чи-то смерти, чи-то божевілля.
Скарбницю шукали добру сотню літ. Пошуки припинилися лише з наданням Пардам Данадільського намісництва. Намісники знали, що знайдений скарб дістанеться Чоррінам, і тому навіть не намагалися шукати. Навіть Ольг Лелег не знав, де знаходиться печера. А він, Вогнедан Пард, міг згадати де той хід був тоді, але не знав, де він нині. Забагато змінилося у Старому Місті за двісті літ.
Печеру дивом не знайшли під час будування замку, адже вона опинилася під його господарчим крилом. В старих сувоях говорилося, що моанці копалися в руїнах палацу десяток літ, аж доки на його місці не виріс замок. І теж не знайшли. Мана? Можливо… Вогнедан не міг згадати, чи накладав хтось з тодішніх волхвів ману на криївку… Можливо, це було зроблено вже пізніше, кимось з загону Воїслава.
В скриньках на кам’яному столі був попіл від поховальних вогнищ. На цей попіл перетворилося тодішнє явне тіло нинішнього Вогнедана Парда, і тіло його дружини, незрівняної войовниці Дани Лелег. На скриньці з рунами Перемоги лежав сріблястий обруч-оберег з великим каменем, схожим на сапфір посередині, і довгий меч у чорних піхвах, помережаний рунними закляттями. Другу скриньку вкривав вибляклий шовк з рештками золотого гаптування. В одному місці його було забруднено бурими плямами.