Тіло Воїслава не наважилися прибрати з криївки. Лише накрили гаптованою скатертиною. Вогнедан прийшов до скарбниці з родом і вищою знаттю. Мечислав тремтів, наче деревце під вітром, дивлячись на біле полотно. Повелитель схилив коліно і підняв обруса.
Зжовкла шкіра обтягнула правильні різьблені риси… Назавжди заплющені очі… Чорне шовковисте волосся Ведангів…
Меч у грудях… Вогнедан пам’ятав цього меча… Він називався «Язик Дракона»… Тоді любили давати витворній зброї вишукані імена. Клинок князя Данадільського, принца Ельберу, мав назву «Пелюстка вогню». А меч, який лежав на скрині, назви не мав. Він звався просто — Державним.
Вогнедан підвівся і зустрів погляд знайомих очей з багряним вогнем в глибині.
— Милий брате, — вимовив, — ти виконав свою обіцянку. Коли я помирав у тебе на руках, ти присягнув, що вирвеш з рук гієн клейноди Краю. І ти це зробив… Страшною ціною для власного духу. Нині я маю і клейноди і друга, що сам є найдорогоціннішим клейнодом.
Вишенька, спокійна і похмура, не відводила очей від скриньки, вкритої корогвою. Вогнедан обійняв її і раптом згадав тодішню Дану Лелег, веселу й насмішкувату горянку, від язичка якої часом діставалося витонченій знаті Боговлади.
— Ті часи минули, — мовив стиха, — тоді ми ступили у тьму, нині настав світанок. Віддамо ж належне минулому. Я наказую урядити краду для Воїслава Ведангського. Його тіло очікувало на неї майже двісті літ. І наказую зробити гробки для Повелителя з жоною та їхнього друга на Боговладському цвинтарі, аби кожен міг вшанувати їхню пам’ять. Клейноди Краю знайшлися вчасно — скоро новий Повелитель має приймати вінець. Щодо скарбниці, то вона займе належне місце у новозбудованому палаці.
Так і сталося… Ось, на столику, старовинне приладдя для письма, роботи тодішніх боговладських майстрів. Візерунок на лакованій шкатулі зображує ящера в язиках полум’я. В скарбниці було і кілька скринь з золотими монетами — золото для них видобувалося у Чорногорі, і пан Ольг знав де приховані родовища, які Парди протягом десятків літ безнадійного змагу з двома Імперіями встигли замаскувати. Але найбільше в скарбниці було виробів з золота та шляхетних каменів… Мистецьких виробів, які тодішні моанці причепили б до брудних кожухів, або переплавили б на золоті зливки, вийнявши камені…
Повелитель дивиться на свою лівицю. На тонкому пальці музики — перстеник-печатка. Колись він належав Повелителю Святославу… Батькові того Вогнедана, яким був колись він, Вогнедан Пард. Цією печаткою новий Повелитель зараз стверджує укази. А над його робочим столом — малювання на потемнілому від часу шовку: юний син Святослава підніс флейту до вуст. Принц Зі Столиці… Вогнедан Пард іноді заздрить йому — князь Данадільський давніх часів, принаймні, мав чисте, не скаламучене дитинство та прозору, сповнену кохання та ніжності, юність. Опісля йому довелося віддати за це страшну ціну, пройти через полон і муки, втратити не владу навіть — померти, полишивши живу землю свого Краю на розтерзання ворогу.
І все-таки Вогнедан-переможець вважає, що в тому його житті було більше світла, аніж в теперішньому… Принаймні — спочатку.
Наступний запис у нотатнику: «Запрошення для князя Непобора… Сіяна чи Мева?… Молодий Вигорич»
Князь Непобор отримав окреме запрошення на церемонію увінчання Повелителя прадавнім оберегом. Палацу, щоправда, ще не існувало, не було вже і замку. Що не завадило запрошеним боговладцям зійтися до Старого Міста юрмами. Знову був поміст, зведений нашвидкуруч, поруч — щогла для корогви. Корогва ця мала потім повівати над Палацом Повелителів. А ось і начерк запрошення:
«Що, бувши дитям,
Обіцяв,
Те сповнилось нині
Хай сяє Сіллон, мов клейнод,
Нашій світлій хвилині…
Пана Непобора Ллєга, князя Сіллонського, Вогнедан, Повелитель, запрошує, аби відзначити початок свого правління у вільному Ельбері.»
Пан Непобор Ллєг мав прибути на свято з родичами…І привезти для подальшого знайомства наречену молодого Вигорича. Бідолашний Вовчик, що виріс на Вовка, був щиро упевнений, що покохав на все життя панну Меву Ллєг. Вогнедану довелося мати довгу розмову з князем Сіллону — відважний корсар зовсім не розумівся на людях і не знав, що легке залицяння, прийняте у дивних, часто сприймається кругловухими занадто серйозно. Мева, пожартувавши з нареченого, була й не проти продовжити з ним знайомство, час від часу міняючись місцями з Сіяною. Але Вовк Вигорич, дізнавшись, що на Сіллоні з ним говорила зовсім інша дівчина, засумував і гірко докоряв Меві, яка була щиро розгублена і не могла зрозуміти, на що ображається юнак — адже вона зовсім не проти з ним спілкуватися.