Зрештою, князь Непобор таки змушений був пообіцяти, що віддасть за княжича Квітанського саме Сіяну Ллєг. Заручини призначено було через два роки, з огляду на занадто юний вік обох закоханих. Квітанець дуже швидко навчився писати ніжні листи в ельфійському густі, які і надсилав коханій на Сіллон.
А ось поруч з прізвищем Вигорича коротка помітка: «Взяти Терна Лелега знову на службу»
Терночок, котрий мав тоді майже п’ятнадцять літ і приймав участь у Збраславській битві, міг би розпочати службу у загоні пана Іровита. Та підліток з похмурими терновими очима попрохав Повелителя, аби той дозволив йому відслужити належний строк пажем, а тоді — вістовим. Вогнедан тоді погодився. Він любив Терна Лелега і звик до нього. Призначив його старшим над своєю хлоп’ячою командою.
Такі ріжні були тоді його пажі… Ніжне ельфеня Птаха, чутливе, з завдатками ясновидця, яке зуміло роздивитися у нього над головою холодний вогонь Сили Триглаву. Розважливий квітанець Світлян Ластівка… Замкнений і озлоблений колишній джура чоррів Власт Вишенський… І нарешті — Терн Лелег…
Світлян з Властом на той час примирились. Якось Світлян з’їздив навідати рідних до свого новозбудованого хутора і повернувся ледь очманілим. Його батьки прийняли за сина Світлянового брата у перших. Батька цього хлопця повісили моанці за те, що підбивав до непокори новоспечених реєстрових кріпаків, мати померла, а самого Зоряна, так бо звали хлопця, зробили примусовиком.
Світлян оповів про це пажам, і вперше по-доброму спитав у Власта, чи не пам’ятає він джуру Ластівку.
— Був у нас один кругловухий, — буркнув Власт, — тільки його записали Ластівкіним. Так моанцям було легше вимовляти.
— Знаєш, Власте, — сумно мовив Світлян, — ти мене вибач… Я дурнем був, що кривдив тебе.
Властислав щось пирхнув у відповідь, але лід між недругами розтанув. А потім з’явилося і щось схоже на дружбу. Вогнедану часом думалося з легким сумом, що його пажі — це маленький Ельбер з його бідами й радощами… Дивні, якщо їх не загартовувати, стають занадто ніжними й витонченими, а біди роблять їх лихими. Люди, змінені й незмінені, мають палкі душі і дуже швидко переходять від зненависті до любові. І все це нині росте від одного кореня… Від кореня дички, на яку привили солодкий плід.
А ось коротко розписана церемонія коронації. Повелитель складав її сам, бо ця коронація мала бути особливою… Перша, опісля двохсот літ моанського панування.
Благословляв його стати покровителем живої землі Ельберу волхв Богун, один з корсарських волхвів-воїнів. Присягу Вогнедан віднайшов у Безіменному Сувої. Голос його, завдяки Силі Триглаву, віддавався у розумі всіх присутніх на забитій людьми та дивними площі
— Духом цієї Землі присягаю, — наче чув він свій голос з протяглою данадільською вимовою. — я — Меч, я — Оборона Краю… Кличу свідками духи одвічних стихій! Кличу Вогонь, Воду і Вітер! Кличу Сонце і Громовицю, покровителя воїнів! Кличу душі трав і дерев, річок і озер! І Блакитну Зірку, що горить на нічному небі! Кличу Великий Триглав, в якому народжуються, живуть і вмирають світи! Присягаю перед ними всіма стати душею своєї країни, її серцем, її розумом!
Мечислав говорив потім, що бачив сльози на очах всіх без винятку. А коли стяг з Триглавом Головний Хорунжий прикріпив до мотуза на щоглі, і почав поволі підтягати вгору, корогви провінцій, пошарпані у битві, забризкані кров’ю прапороносців, поволі схилилися перед стягом Держави.
Вінець Ельберу… Вогнедан схилив коліно перед корогвою, і сіллонець урочисто вдягнув на нього оберег. І тоді трапилося ще одне диво, не записане в сувоях і тому неочікуване. Камінь корони спалахнув так, що чорногорські вартові довкола помосту одрухово заплющили очі. Повелитель поволі звівся на ноги в сяйві холодного вогню і тоді, отямившись від несподіванки, з чотирьох кутів майдану ревнули трембіти, перекриваючи «Хай славиться!», вигукнуте одразу тисячами людей.
Меча підносив йому Веданг. Незмінний і вірний зброєносець. Дана, котра спостерігала дійство з рядів шляхти, говорила потім, що все це було неймовірно красиво. «Моанці з Персикового, — додала вона, — стікали отрутою, немов змії».
Вогнедан мимоволі усміхається, згадуючи отих «моанців з Персикового». Зараз йому смішно, а отой перший рік, одразу опісля коронації, було не до сміху. «Маленька Моана» була цікавим збіговиськом зайд, Мечислав мовив про них якось, що вони є неляканими. І дійсно — якщо в інших провінціях час від часу спалахували якісь заворушення, якщо поміщики-моанці вважали своїх селян рабами і так до них і ставилися, якщо дженджики Дубна чи Зелібору остерігалися опришків, а бути моанцем у Квітані було небезпечним навіть за відносно спокійних часів, то у південному Данаділі зайди розкошували спокоєм і щиро вважали, що так воно є і має бути скрізь.