Тому боговладські моанці були дуже зарозумілі і нахабні. Вогнедан почав поскромлювати їх ще тоді, коли повернувся з Неззу. Він недолюблював це передмістя, воно платило йому тим же. Достатньо сказати, що, коли князь Чорногори опісля зеліборських тортур був на порозі смерти, Персикове передмістя влаштувало гуляння перед очима заціпенілої від горя Боговлади. Саме тоді, на Персиковому мосту, дивлячись на вогні феєрверків, Ростислав Орлик поправив біля пояса белатську шпагу і вирушив убивати.
В Маленькій Моані населення ділилося на три частини. Першою було моанське дворянство, котре проводило на теплому Півдні зиму. Багато з них, маючи на Півночі маєтки, проживали тут постійно. Другою — столичні книжники та вчені, котрі або відпочивали тут, або відбували почесне заслання. І, нарешті, третьою — дженджики місцевого розливу, з ушляхетненими прізвищами і пихою, що навіть перевищувала гонор зайд.
Вся ця зграя, як говорив про них Веданг, їла хліб Ельберу, їздила лікуватися на чорногорські води, зневажала найнятих челядинців за вимову й зовнішність і з неприхованою огидою дивилася на гостровуху данадільську знать, котра не бажала з ними спілкуватися.
Раз на рік намісники влаштовували спільні бали для знаті з обох народів, і на тому мирне спілкування шляхти між собою і закінчувалося. Двобої між гостровухими і «персиками» були чимось звичайним. Книжники на поєдинки не виходили, але намагалися всіляко довести тупість та дурість боговладців як гостровухих так і кругловухих. Саме тут, дивлячись на тихі води Дани, моанський книжник Азін написав цілий трактат про ознаки виродження у хетанців, а ще один достойний моанець Даол Репсін склав отой славетний Звід-Літопис, по якому Вогнедана навчали історії в школі чоррів.
Взагалі, багато письменників і моанських, і моанськомовних вподобали Боговладу. Вони не шкодували гарних слів її садам, будиночкам і дворикам, вони оспівували величну ріку, котра омивала древнє місто, але в їхніх творах про Боговладу та Моахетанг не було хетанців. В крайньому випадку десь там, на задньому плані, з’являвся селюк, або челядинець, що говорив ламаною мовою якісь смішні дурниці.
Деякі вшляхетнені хетанці приїздили сюди на схилі літ, аби бути похованими на Боговладському цвинтарі. Тут була могила Адеона Димка, котрий написав славетного «Принца Ішторну» та «Ватейлянку». Сюди привезли з Моани тіло знаменитого Льоса Косавіна, якого відмовилися ховати моанські священики…
Вогнедан ставився до цих своїх земляків з жалем. Щодо Димка йому було все зрозуміло — описуючи чужі та загадкові краї, пан Адеон намагався втекти душею з остогидлої йому Імперії. Хоча навряд чи йому краще жилося б в Ішторні — Орден заборонив переклад його книг і засудив їх на спалення.
А щодо Льоса Косавіна, то цей митець завжди був для Вогнедана загадкою. Ніхто не знав як слід його життєпису. Юність його співпадала з повстанням Дубового, того самого, в якому приймав участь княжич Вітер Пард, брат Вогнеданового прадіда. Саме прізвище Коса, або Косава, а чи Косач були досить розповсюдженими серед селянства та дрібної шляхти Ведангу і північного Данаділу. Сам Косавін виринув уже опісля повстання в Моані, яко імперський чиновник. Тоді ж і почав писати свої жахливі оповідки, якими нині захоплювалися всі освічені моанці.
Тлом для своїх оповідей Косавін завжди обирав Моахетанг. Дія його роману «Упир» розгорталася в Чорногорі часів відчайдушної боротьби князя Влада Парда проти обох Імперій. Риси Влада надано головному героєві — злобному упиреві, який харчувався кров’ю невинних дівчат. Опис замку Влада було змальовано з Високого Замку, тільки саму будівлю перенесено вглиб Чорногори на якийсь неймовірний верх. Помічників у Влада-упиря, які й займалися викраденнями невинних моанських дівиць було троє, один з них мав прикметну зовнішність Веданга — чорні очі з багряним вогнем, другого було змальовано тендітним загадковим синьооким красенем, а третій був сином кровопивці від вкраденої дівчини, якого сам же Влад і зробив упирем.