Вогнедан свого часу, прочитавши оце довго обурювався, а потім ще довше сміявся. Трійцею упирів клятий Косавін змалював його предків — Воїрада Ведангського, Світляна-Мстислава Саламандра та онука, а не сина князя Влада, юного княжича Чорногори Владигора Парда, який, однак, ніколи не був напівкровним. Саме з легкої руки пана Косавіна Чорногора стала в уяві моанців притулком для ріжної нечисті. В «Страшній помсті» Косавін переказував квітанську оповідку часів Другого Повстання про те, як розбійник всиновив сина свого ворога-шляхтича, виховав хлопчину розбійником, а тоді влаштував так, що батько сам видав на сина смертний вирок. Дія «Княжої ночі» відбувалася у Веданзі, біля озера Сіллур, а оповідалося у повісті про те, як двоє необережних закоханців, не зваживши на попередження священика, розбудили сплячого в озерних водах Дракона Сіллура.
Пан Косавін, як зробив висновок Вогнедан, був досить добре обізнаний з справжньою історією Ельберу та його забороненими книгами-сувоями, з яких він і черпав сюжети для своїх жахливих оповідок. Данадільська знать вважала письменника зрадником і падлюкою, але Вогнедану чомусь здавалося, що це не зовсім так. Всі оті гостровухі упирі, чудовиська, страхіття мали більш шляхетний вигляд і розум, аніж ті, хто на них полював. Жменя рідної землі, яку завжди носив на серці Влад-упир, і яка надавала йому чародійну силу, була чудовим образом, якого не міг вигадати ненависник Півдня. Хтозна, що коїлося в змученій душі отого пана Косавіна. Хто з його рідних загинув у повстанні? Звідки йому були відомі легенди Квітану? Словом, великий моанський письменник і досі очікував на дослідників свого духу, а його тіло було поховане поруч з могилою Адеона Димка якимось сільським священиком, котрий не злякався немилості церковного начальства..
І от тепер вся «персикова» моанська шляхта і книжні люди раптово опинилися за кордоном своєї країни. Збраславську битву вони сприйняли за простий бунт, щоправда найрозумніші виїхали ще раніше, після одужання Вогнедана, коли розлючені ремісники Боговлади раптом перестали розуміти моанську мову. Предславську битву ті панки, що залишилися, взагалі не помітили. І лише коронація Вогнедана Чорногорського на Повелителя Ельберу раптово відкрила цим добрим людям очі.
До Повелителя прийшла ціла депутація від книжних людей, які благали його не робити вітчизні зла. Вогнедан дивився на них з усміхом, він був уже настільки далеким від того, щоб називати Моанію вітчизною, а чи про неї дбати, що навіть одразу не втямив у чому річ. Голова депутації, бородатий книжник-учений обізвав його варваром, котрий хоче відірвати хетанців від культурних здобутків великої країни. Вогнедан тоді спитав його ввічливо, що шановний пан книжник має на увазі під культурними здобутками. Книги? Науку? А може кріпацтво, батоги і дибу, чого зроду не було у «варварському» Ельбері, до того, як його захопили моанці…
Книжник Вогнедана не зрозумів. Не зрозумів якнайщирішим чином. Сам Повелитель доволі таки довго виковував в собі оту холодну лють, яка могла виникнути в душі ельфа лише тоді, коли він не вважав своїх ворогів за розумних істот. А оцей старенький моанець, котрий все життя займався наукою, не вважав за розумних істот людей, котрі працювали на полях Данаділу та виноградниках Чорногори. Не вважав собі за рівню його, Вогнеданову, шляхту Збраславського поля… І цей чоловік ще був не з найгірших. Такий собі освічений мураха, що віддалився до провінції опісля довгих років викладання у Моанському університеті.
Словом, Персикове передмістя кілька днів гуло, як розтривожений вулик. Догомонілися до того, що кільканадцять моанських шляхтичів вирішили пожертвувати собою, але знищити ворога вітчизни. Тим більше, що Вогнедан зазвичай або ходив по місту пішки у супроводі Верена, або проїздив вулицями верхи на Татоші, все з тим же вірним Вереном, котрий біг поруч.
Вогнедан і досі з задоволенням згадує, що він тоді зробив з «персиками». Це, звісно, було нечесно… Мало того — це було некрасиво… Про підготовку замаху він знав все — серед змовників був один моанець, який працював на Ольга. Такий собі непримітний пан Тархом Нітін, який починав зв’язковим Князя Тіней ще за часів повстання Влотка, в якому загинув князь Воїн Ведангський. Зазвичай «тіні» так довго не живуть, але пана Нітіна, як і Білозіра Лелега рятувала зовнішність північанина.
Так от оцей пан Тархом і вивів змовників на чисту воду. Панків взяли просто зі зброєю в руках, так, що сумніву в їхніх намірах не залишалося. Веданг, якого боговладські моанці чогось боялися найбільше, розпитав кожного якнайзловіснішим голосом, а пан Ростислав Орлик записав усі ті зізнання яко правник. Змовники здали не тільки одне одного, але й майже всю шляхту передмістя, а також священика, котрий благословив їх на подвиг. По тому Вогнедан урядив над панками прилюдне судилище. Його любі боговладці, котрі сприймали його удаваний гнів за справжній, трохи не вчинили над «персиками» самосуд. Але правитель зупинив розправу і оголосив свій вирок: висікти винних у замаху на його життя різками і вигнати з Ельберу геть вкупі з родинами і співучасниками, згаданими у їхніх показаннях.