А нещодавно пан Ногін звернув нарешті увагу на замкову економку… Чи-то до Дубна набридло їздити, чи-то захотілося чогось новенького… Став він переслідувати жінку, то просити, то грозити… Врешті, нагадав їй, що всі вони тут підневільні, а він, мовляв, має від господаря повноваження карати як собі схоче, непокірну челядь… І почав розпускати руки… Трохи не на очах у хлопця… Ну, та Руженич зладнав з цим швидко… Побачив заплакані очі неньки, побачив масляні очиці пана управителя, склав два і два, і якось за обідом несподівано метнув просто в пана дворянина столового ножа.
Ножик той пролетів повз голову очманілого управителя і увіткнувся в дерев’яну панель стіни. А хлопчина мовив з милим усміхом:
— Будете напастувати пані економку — одного ранку прокинетеся в пеклі…
Пан Ногін подивився в оті нелюдські очі з багряним вогнем в глибині, і який не був п’яний, а п’яним він був завжди — зрозумів: так і станеться. Чіпати княжича управитель остерігався. Хоч батько ніколи не виявляв до сина ні любові, ні особливої уваги, може через схожість малого з кедагами, але усе ж таки малий Кеян Шрежін був його сином і спадкоємцем маєтку. І пан Ногін відчепився від Купави, вирішивши, що дешевше буде вибратися по розваги до Дубна.
Ружен вважав, що все зробив вірно… Хто його молочна мати? Купава Тополина… Хто навчив його читати стародавнє рунічне письмо? Знову Купава… Хто врятував від Шрежіна оці ось малювання і скрині книжкових сувоїв? Вона ж, ненька… Хто про маму оповідає так, що солодкі й гіркі сльози підступають до очей? Купава… Хто признався йому якось, що дядько Воїн не в паломництві до Лугерби помер — загинув у Квітані?… А з ним і чоловік неньки, Змагор Тополина.
На замковому цвинтарі встановила Купава пам’ятний камінь з ім’ям дядька Воїна… Зробив його на її прохання пасічник Далебор з хутора Воєць… Він же опорядив каменя на могилі Ружени… А поруч з каменем князя Воїна — камінь його молочного брата Змагора, та зовсім невеличка справжня могилка, де спочиває молочний братик його, Ружена, якого теж звали Змагором.
Ружен дуже шкодує про смерть неньчиного сина… Був би він живим — було б з ким товаришувати… А так… Сільські хлопці не те що його не терплять, чи не люблять, але й не приймають до компанії. Остерігаються… От і водиться Ружен лише з дорослими… Купава — його найперша подруга, а є ще дід Грозан з Воїнова, і той же пасічник Далебор Воєць, котрий завжди пригощає медом і оповідає про зброю та стародавні битви.
Кроки на сходах змушують хлопчину нашорошитись. Хоча ні управитель, ні «пан Шрежін» ніколи не піднімалися на вежу… Що й дало змогу зберегти всі ці речі… Людмила Дубовичка якось оповідала своїй подрузі з села, а малий те підслухав, що, нібито, на вежі один час з’являвся привид Ружени… Хлопець навіть ночував тут, сподіваючись побачити хоч би материну тінь… Та не уздрів нічого, окрім місячного світла…
По сходах піднімалася Купава.
— Що робиш, дитино? — спитала лагідно, — о, знову бігав до Яругів по ружі? Дивись, попадешся…
— Не попадуся, — всміхнувся Ружен, — зате мамі сподобалося б…
— Завтра Княжа Ніч, — озвалася пестунка, — ніч твого народження, Руженичу…
Хлопець зітхає… Він ще ніколи не справляв дня народження. Сміявся сам над собою, що народився вночі, а не вдень… Та річ була не в тому… Ніч його народження стала ніччю смерти для його матері. Княжа Ніч, Ніч Літнього Сонцестояння.
— Тобі виповнюється сім літ, — говорить Купава, — в давні часи в цьому віці шляхтичу вперше давали до рук зброю…
Ружен мрійно посміхається. Зброю він обожнює… Не оці неоковирні шаблі, якими похваляються його батько з паном Ногіним… А стародавні мечі, вигнуті квітанські шабельки, клинки дивних з золотими рунами на лезі… Малюнки таких він бачив в сувої, що зветься «Шлях воїна….Як перемагати, не боячись смерти«…Написав той твір князь Воїмир Ведангський у ті часи, коли Ельбер Прекрасний існував у цьому світі лише завдяки мужньости та відвазі його синів.
- І боролися ми, відколи й народжені були, — цитує хлопчина стародавній сувій, — напевне, ненько Купаво, мечі в давнину клали хлопцям до колиски…
— Так от цієї ночі, - змовницьки говорить Купава, — я поведу тебе на свято… До Чортового Яру, туди, де озеро Веданга Сіллура… І там віддам тебе до науки… Науки меча…Шляху воїна…
— А як ви знаєте про цю науку? — питає хлопчина здивовано.
— Бо майстром меча був мій чоловік Змагор, — відповідає жінка, — його навчителя немає в живих, але я знаю чоловіка, котрий навчався разом з ним… І був серед учнів найкращим… Опісля, звісно, Воїна Ведангського…