Вогнедан знав, що Альдона не проти спробувати зіграти в ті самі шахи вдруге. В Ішторні її не очікувало нічого приємного — вона була одною з восьми принцес, і мала б скніти у бідності, або йти до монастиря. Звичайно, вельможній пані куди приємніше було б грати з певним вельможею з Півдня, аніж з паном Ріміним, котрий нагадував постаттю гарбуз. Але, якщо її синьоокий приятель трохи збожеволів і вирішив правити самостійно, то Альдона була згодна і на Корога Другого, сподіваючись його вкоськати своїм тілом і вродою. Ну, і нарешті вона матиме спадкоємця трону, бо пан Рімін давно втратив лік своїм байстрятам.
Вогнедан з Ольгом під оці перемовини встругнули ще один жарт панам моанцям. Повелитель Ельберу, прийнявши посланництво, поставив умовою видачі Альдони звільнення тих ельберійців, які страждали на копальнях та галерах «за волю Краю». Вираз обличчя посланника Вогнедан пам’ятає і досі. Імператор, намагаючись виказати зневагу, прислав до Боговлади чиновника, такого собі трошки зарозумілого чоловічка з рисами південця. А Вогнедан таки не втримався від свого звичаю розмовляти з моанцями через товмача, хоча Ольг умовляв його не робити цього хоча б задля отих кількох тисяч в’язнів. Та ще й протримав посланника хвилин з десять у порожній залі з єдиним кріслом для правителя, як завжди робила його мати, коли приймала несимпатичних їй людей. Коли Вогнедан сів у крісло, посланник вже аж кипів, а коли на сцені з’явився ще й пан Ростислав Орлик, усміхнений, ввічливий, повний бажання допомогти з перекладом, то панок не витримав і вибухнув гнівом…
Зараз, чотири роки по тому, Вогнедан міг зізнатися самому собі, що навмисне провокував посланника, промацуючи, до якої межі той зможе дійти. Адже, якщо навіть «персики» дуже довго не могли зрозуміти, що вони уже не в Моанії, то тим більше, величезна Імперія ще не відчула своєї рани. Посланник намагався розмовляти з ним, як з бунтівним князьком, а Повелитель роняв по одному зневажливо — співучі слова-відповіді, які з задоволенням перекладав його Ростислав. Зрештою, посланник (як же його звали… А, пан Горанін) бовкнув щось на кшталт того, що за сім років моанської школи навіть чорногорський дикун мав би вивчити мову культурних людей. «Ростиславе, — сказав тоді Вогнедан лагідно, — розтлумач цьому панку, що я знаю їхню мову, але не бажаю нею розмовляти. Це право я виборов під Збраславом і Предславою. З мечем у руках.»
Орлик тоді розтлумачив і додав дещо від себе. Вони не боялися, що перемовини не відбудуться — пану посланнику напевно наказали не повертатися без Альдони, або, принаймні без обумовленої суми викупу.
Пан Горанін зрозумів тоді Вогнедана без усякого перекладу. І втямив, що поводитися так може тільки той, хто відчуває за собою велику силу. Наступного дня обговорення викупу за пані Альдону було продовжено, й коли Вогнедан назвав ціну (кількість ельберійців з тавром на чолі була підрахована вивідачами князя Данадільського ще півроку тому) моанський чиновник південного походження промовив злякано: «Не треба перекладати. Я знаю вашу мову. Ви божевільні.»
Вогнедан знизав плечима. Цікаво, чи назвали б його божевільним, якби він почав вимагати викупу в золотих монетах, карбованих з золота, видобутого з копалень отими в’язнями. Він передав посланнику свої умови написані чітким почерком Орлика двома мовами — ще одна маленька капость для пана Ріміна, він же Корог Другий — і пан Горанін відбув до Моани.
Наступним послом був уже шляхтич з певними повноваженнями. Він запропонував знизити кількість визволенців. Присутня при тому пані Альдона вигукнула обурено, що вона коштує набагато більше, аніж зайва тисяча-друга обідранців, і взагалі, як це пан Лузін, якого вона пречудово знає, насмілюється торгуватися, викупляючи з полону свою Імператрицю… У пана Лузіна напевне був наказ — в крайньому разі погодитися на всі умови знахабнілої нелюді. Імператор хотів якнайшвидше відбути вінчання і власну коронацію під ім’ям Чорріна, аби закріпитися на троні. Тож умови були підписані, і на Південь потяглися обози з визволенцями.
Визволених ельберійців розміщували в нових казармах Збраславу, збудованих опісля битви для прикордонної варти. Пан Сережень, котрий відповідав за це, налагодив харчування, роздачу нового одягу та грошей на дорогу додому, а також лікування хворих. Пан Вишенський мав знати кількість прибулих і дбати про тих, кому нікуди було подітися опісля довгого ув’язнення.