Він, Вогнедан, прибув до Зелеміню вже наприкінці надсилання викупу. Разом з пані Альдоною, котру він мав передати моанцям опісля того, як люди Ольга зроблять належні підрахунки. Якраз надійшов один з останніх обозів, і вояки Сереженя розміщували прибулих. Вогнедан вів Альдону повз змучених дорогою, обірваних людей з понівеченими тавром обличчями, знаючи, що все це марно. Не зрозуміє його ішторнійка… Не втямить, для чого він взяв за неї саме таку ціну.
— Ясний пане…
Один з визволенців… Кругловухий…
— До кого можна звернутися, ясний пане, аби прислали цілителя…
— Я є цілителем, — мовив Вогнедан, — ходімо.
Чоловік відбував свій строк у фортеці Тарнед, що в Астеоні. Відбував за те, що був ватажком розбійничої ватаги з Ведангу. Взагалі, серед визволених найбільше було селян, провинних в якійсь непокорі, або в опришкуванні. Багато хто сидів «за книги», як загиблий під Збраславом пан Ставський-старший. Або «за язик», сказавши щось не те при донощикові. Та ведангець привів Вогнедана разом з Альдоною та супроводом з ельберійської знаті до воза, на якому лежали дві істоти незрозумілої раси й походження.
Власне, то були два кістяки, обтягнені шкірою. Голови у обох були голені, власне, як і у всіх каторжан. Вуха… Вух не було. Заміть облич — суцільні гнійні струпи. Такі ж струпи по всьому тілі. І сморід від цих істот був таким, що Імператриця гидливо піднесла хусточку до носа.
— Ми вже думали, — стиха пояснював чоловік з-під Радину, — добити їх, аби не страждали. Та потім вирішили — нехай хоч поховають в рідну землю. Вони, ясний пане, сіллонські корсари. Їх викинуло на берег опісля загибелі корабля. Коли їх до нашої тюрми привезли, то були юнаки, красивіші за квіти. Знущалися над ними тільки за те, що вони з Сіллону. Іншого приводу не було. Весь час тримали на ланцюгу, в підземних льохах, а нагору виводили лише для прилюдних тортур. І катували не для того, щоб про щось дізнатися, а просто так… Задля розваги. Ці бідолахи перші місяці ще трималися… Співали… Як вони співали… Ми плакали в своїх цюпах. А потім… Ви не знаєте, ясний пане, що таке підземелля моанської фортеці…
Вогнедан поволі розстебнув кунтуша і відтягнув комір сорочки. Опришок, побачивши сліди від нашийника, тільки головою покрутив.
— Отже знаєте, — сказав, — тоді поможіть їм. Якщо зможете.
Того ранку Повелитель вичерпав себе трохи не до того небезпечного краю, за який не можна заходити тому, хто зціляє праною. Лице Вогнедана вкрилося від напруги кривавою росою, але він втримав у яві обох сіллонців. Юнаки так і зосталися спотвореними, та життю їхньому вже нічого не загрожувало. Чорногорець віддав наказ відправити обох до Боговлади і розмістити в будинку Ольга Лелега. Правитель сподівався опісля відновлення сил повернути корсарам вроду.
Мечислав тим часом розмовляв зі своїм земляком.
— Говорите, нема куди повертатися? — зітхнув, — йдіть-но чоловіче добрий до Гнізда Драконів. Добиратися краще найманим повозом, гроші на це вам видадуть. Там спитаєте пані Тополину, вона моя управителька. І пані візьме вас на якусь службу. Ви за що сиділи?
— Попався на тому, — сказав ведангець аж ніяк не розкаяно, — що повісив у Чорному яру управителя Радинського воєводи. Дуже вже цей красень докучав селянам, а особливо — поселянкам.
— Гаразд, — хмикнув Мечислав, — мені довелося зустрітися в бою з самим Радинським воєводою. Пан Глефтін цього не пережив. А як щодо мирного життя, пане опришку?
— Ваша ясновельможносте, — сказав ведангець, втямивши, хто перед ним, — я досі вважаю, що сплю і бачу щасливий сон. І дуже боюся прокинутися в камері Тарнеду. Коли нас звідтіля вивозили, всі вважали, що їдемо на смерть. Але я сподіваюся звикнути до мирного життя. Тільки не злякається ваша управителька каторжанської пики?
— Та ні, - засміявся Веданг, — пані Тополина не з лякливих.
— А пан цілитель за що сидів? — пошепки поцікавився опришок.
— Пан цілитель, — мовив Дракон, — сидів за те, що є Вогнеданом Чорногорським.
— О, ні, - тільки й вимовив невдаха-розбійник, — сам Визволитель…
Альдона тим часом тулила до обличчя хусточку і зітхала. Вогнедан не став її питати, чи зрозуміла вона що-небудь. Але, принаймні, більше ясна пані не запитувала його, на кий біс Вогнедану Чорногорському потрібна незалежна держава.