Коли прибув останній обоз, і зійшлися всі підрахунки, пані Альдону було урочисто передано моанським послам. Ішторнійка виголосила розчулену промову, в якій до небес підносила шляхетність Повелителя Вогнедана, сіла до карети з гербом Чоррінів і зникла з життя чорногорця на превелику радість Вишеньки. Хоча листи від пани Альдони, Імператриці всієї Моанії, правитель Ельберу продовжує отримувати і досі. В останньому вона сповіщала про народження маленького принца Іркана. Це її другий син, а першого пані Альдона назвала Гендом.
Повелитель дбає про те, аби дружина не знала про оте листування, яке йому потрібне для політичних справ. Ще добре, що ім’я князя Зельма є нині в Моанії символом підлості й зради, і Імператриця не може назвати дитя його, Вогнедана, мейдистським назвиськом. Бо Вишенька всі ці кілька літ дуже побивалася над тим, що у них не було дітей. І ось нарешті… Син і спадкоємець… Втім, від донечки він теж не відмовиться…
Вогнедан напружує слух, але у передпокої тиша. Вербена обіцяла сповістити його в разі якихось зрушень… Нічого, адже поруч з Вишенькою Дана… А Мечислав сидів з ним, аж доки правитель не відправив його відпочивати. Зараз друг, певне, спить у своїх покоях, обійнявши маленького сина. Після отого жахливого випадку в Гнізді Драконів Веданг трохи звихнувся на заходах безпеки.
Безпека… Ось у нотатнику одне слово: Зелібор. І дописано нижче: «Сказати Зореславу»
Зелібор та Зелемінь є й досі великим клопотом правителя. Князь Зореслав Зелемінський тримає там лад залізною рукою, але ж за всім не встежиш. Хитрющі зеліборські ратмани миттєво визнали нову владу. Втік до Моанії, здається лише пан Келіяр Мережень, вітчим Рогволода, котрий все боявся, що його таки повісять за оту мудру пораду щодо Вогнеданових вух. А решта принишкла і зачаїлася. То були не боговладські дурні-«персики», пан Фотін свого часу навчив зеліборців розумної поведінки та здатності зберігати таємниці.
В усякому разі, заворушення на релігійному ґрунті захопило зненацька і Вогнедана, і князя Зелемінського з воєводою Рогволодом. На щастя, Повелитель тоді саме об’їжджав Зелемінь і зумів допомогти Рогволоду зупинити бунт. А то був таки справжній бунт — кільканадцять мейдистських селищ мішаного походження напали на сусіднє село, мешканці якого не дуже-то вчащали до церкви, вбили кількох людей, яких запідозрили у язичництві, а потім хтось підкинув бунтарям думку іти походом на Зелібор. Во ім’я Ока В Трикутнику та Святого Мейді.
Вогнедану довелося вжити Сили Триглаву. Ні, не вогню, борони мейдистський Боже, і всі Боги знаного світу. Бо бунтарі йшли штурмувати Зелібор разом зі своїми жонами та дітьми, котрі несли хоругви і злагоджено співали славні. Рогволод, котрий перекрив зі своїми воїнами зеліборський шлях, розгубився… Стріляти в беззахисних він не міг, але не міг і пропустити їх далі, бо, разом з хоругвами, ці побожні мейдисти несли на саморобних списах голови вбитих ними мешканців «поганського» селища.
Повелитель говорив з повстанцями дві години. Не підвищуючи голосу, але його промова віддавалася у розумі очманілих від люті фанатиків. Як тільки він замовкав, піднімалося ревище і селюки починали вимахувати кілками й косами, а жони гістерично верещали, що хочуть постраждати за Святого Мейді. Нарешті вплив на розум цих напівбожевільних став достатнім настільки, що вони не тільки погодилися розійтися по домівках, але й видали Сереженю убивць. Вогнедан тоді сказав таки князю Зореславу все, що про нього думав, адже це через його недогляд провінцією поповзли чутки про насильницьке навертання до поганства та закриття церков.
Ох, цей Зелемінь… Відкрита рана на тілі його країни… Рана, що й досі час від часу кривавить якимись заворушеннями… Незлий подарунок він зробив своєму приятелю Лемпарту, що є то є…
Коли Вогнедан приїхав до Зелеміню наступного разу, то в нього стріляли просто на вулиці Зелібору. Він тоді прогулювався містом своїм звичаєм без супроводу, лише з самим Вереном, котрий вірно ніс службу тілоохоронця. Убивці спершу хотіли пристрелити парда, а тоді знищити нелюдь в блакитному. Вогнедан чув їхні думки так, наче розбишаки розмовляли поруч. Він навіть міг сказати, скільки грошей вони отримали від нового хазяїна Цитаделі за його смерть… Верен хижо ошкірився, з’єднаний зі своїм Повелителем розумом в одне ціле. І мисливці перетворилися на здобич…
Була ще одна спроба. До правителя на прийом прийшов чемний городянин, котрий мав позов до свого родича у справі заміського маєтку. В цьому не було нічого незвичайного — староельберійський звичай вважав князівське право вищим від судового. Але Вогнедана насторожило те, що зеліборець звернувся саме до нього, а не до князя Лемпарта. Мешканці цього милого міста під час приїздів Повелителя намагалися особливо не навертатися йому на очі, все ще боячись якихось кар за свою негідну поведінку. А тут зеліборець прийшов до Князя Вогню, як бо називали останнім часом Вогнедана і вороги і друзі, з якоюсь незначною справою про земельне розмежування….