Словом, Повелитель терпляче вислухав прохача, а коли той хотів подати йому сувій з паперами на отой маєток, чемно порадив спершу вийняти з того сувою ножа… І моргнув своїй чорногорській варті. Зробив він це з почуття людяності — Верен порвав би невдалого вбивцю на шмаття. Маючи нині розум дорослого, чорний пард поволі ставав жовчного і нетерпимого норову, а Вогнеданових ворогів ненавидів люто. Відсутність краси та гармонії у явному світі бентежила розумного звіра чи й не більше за пересічну людину.
Не любив Вогнедан Зелібору… Хоча й допомагав всіляко і Лемпарту, і Рогволоду. І навіть сам керував знищенням моанських бандитів, котрі проникали до провінції зі Страгії. Поганці намагалися переконати простолюд, що вони є Вогнедановими чорногорцями-язичниками, котрі, мовляв, нині мають владу, а тому грабують і вбивають. Зладнати з ними виявилося не так просто — але зладнали. Знову довелося ввести, як колись у Північному Данаділі, польові суди з єдиним вироком — шибениця. Моанські шляхтичі — полонені дуже обурювалися способом страти, бо вважали, що є гідними ешафоту… На подібні ремствування Князь Вогню зазвичай відповідав, що істоти, котрі напастують мирних людей, гідні смерти на палі, але, оскільки це видовище є занадто огидним, він, Вогнедан Ельберійський, прирікає їх на смерть у зашморгу.
Опісля Зелеміню поїздки у Веданг були майже відпочинком, незважаючи на постійні чвари поміж місцевим людом та зайдами з Моозу у Радині та околицях. А вже у Квітані Повелитель відпочивав душею. Князь Крук та княгиня Мальва приймали його у Дарі як рідного сина і жалілися, що їхнє Вовченя стало зовсім ельфом і тільки й знає, що пише листи до своєї сіллонської панночки.
Так він і їздив тоді по своєму Ельберу: Зелемінь, Веданг, Квітан, Данаділ… У милій своїй Чорногорі бував рідко — вже там-то було все гаразд… Хоча останнім часом і у Верховині стало неспокійно — над Ельбером нависла загроза з Ішторну.
Вогнедан перегортає аркуш нотатника. Погляд зупиняється на двох прізвищах: Світозір Хвиля та Винозір Хмара… Авжеж… Це оті двоє сіллонців, яким він врятував життя трохи не супроти їхньої волі…
Коли Вогнедан врешті дібрався до Боговлади опісля об’їзду провінцій, він не те, щоб забув про двох понівечених в’язнів фортеці Тарнед, але струс від їхнього вигляду якось відсунувся за клопотами на задній план. І тому він здивовано глянув на Вишеньку, котра почала йому докоряти за спробу порятунку корсарів.
— Мій повелителю, — говорила юна жінка, — ці двоє гідних дивних могли б уже спочивати в дубовім гаю і очікувати на краще переродження. Їхнє нинішнє існування несумісне з красою і гармонією… Ви відновили їхні сили, але… Краще вам подивитися на них самому, однак тепер їм буде вже набагато важче піти з цього світу…
Вогнедан пішов до того крила будинку Ольга, де знаходилися кімнати для гостей. Там він побачив колишніх бранців, котрі спочивали у кріселках, прикриті плетеними ковдрами.
Один зі срібних глухуватим голосом читав приятелеві його, Вогнеданову, улюблену збірку віршів, що збереглася ще з домоанських часів.
— Як хвиля,
Розшматована об скелі
Буремним вітром,
І моя душа
Від невгамовних спогадів змарніла…
Цей образ не дуже вдалий, мій приятелю Винозоре… Хвиля, вдарившись об скелю, зливається з морем і зникає… Чи не так?
Винозір стиха кивнув головою. На Вогнеданові кроки обоє воїнів поволі обернулися.
— Вітаю вас у Боговладі, - сказав Повелитель.
— Ми теж вітаємо Визволителя, — вимовив Світозір, а його друг мовчки підніс руку у військовому привітанні, - і просимо дозволу запитати, в чому наша провина перед Вогнеданом Ельберійським?
— Провина? — перепитав Вогнедан.
— О, так, — зітхнув срібний, — ви підняли нас трохи не з могили, але наше життя нині є позбавленим сенсу. Наші спотворені тіла викликають лише огиду, хоча мила пані Вишня присягає, що це не так. Якби нам було надано можливість вирушити в останню подорож на місячному човні….
Повелитель роздивлявся співбесідника. На помережаному шрамами обличчі жили лише очі дивного воїна. Витончені риси юнака було наче зім’ято… Ніздрі вирвано. І тим несамовитішою була холодна іронія в глухому голосі. «Красивіші за квіти», — згадав Вогнедан. Винозір, половину обличчя якого займав великий опік, дивився на свого рятівника одним оком з сумовитим докором.