Вогнедан сидів біля друга, і з пальців його текла цілюща сила, заживляючи рани. Веданг підвів голову. Біль викривив його риси…
— Ну, — сказав, дивлячись перед собою застиглим поглядом, — що ж ви, тварюки? Я поспішаю до сина…
— Меч, — вимовив Вогнедан, — спокійніше, Меч… Що тут сталося? Де Воїн?
Малюка Веданги назвали на честь загиблого діда. А Дракон запевняв, що це Воїн Ведангський власною особою прийшов на перевтілення.
— Нема у мене сина, — вимовив Дракон. Він не пізнавав Вогнедана, провалюючись в безодні духу, — ми, всі троє — воїни… Ольг пішов вперед… З моїм хлопчиком… Я маю його наздогнати.
— Дано, — мовив Вогнедан подумки, — ти можеш відчути дитя?
— Малюк живий, — прийшла відповідь, — тільки я не знаю, де він.
— Меч, — знову покликав Вогнедан, — що сталося з дитиною?
Та Мечислав не бачив друга… Не чув смороду від обвуглених тіл… Не бачив, як до спочивальні вбігли озброєні челядинці, яких хтось таки підняв по тривозі.
— У Повелителя, — сказав, — немає слабких місць. До нього вам не дібратися…
Вогнедан заплакав, зрозумівши, чому катували Дракона… За вікном промінь велетенського ліхтаря «Сіллонеллу» метався по зарослому деревами проваллю яру.
— Я їх бачу, — озвався у голові Вогнедана дивно спокійний голос сестри, — пана Ольга з малим… В кроні дерева. Ми їх зараз витягнемо… Горицвіт підведе поближче корабель…
Повелитель відітхнув полегшено. Вийняв з піхов на поясі ножа… Перерізав пута, що вп’ялися в тіло Веданга. Мечислав, видно, намагався їх перервати… Від ран залишилися білі сліди на смаглявій шкірі, безволосій, як у чистокровного. Дві руни — Сила й Слава…
Веданг продовжував сидіти, розкинувши руки по спинці канапи. Він був байдужим до всього. Незмінний і вірний… Страшний вибір запропонували тобі, брате…
«Сіллонелл» вже висів перед вікном… На висувному місточку лежало тіло Ольга Лелега. Родинний правник і князь Данадільський ще дихав… Ледь-ледь. Так, принаймні, мовила Дана. Сама вона стояла в люці, притиснувши до себе малюка, котрий обурено верещав.
Вогнедан обережно відійшов від Веданга і виліз на підвіконня. Князь Данадільський чіплявся за життя з впертістю дивного. Повелитель оплутав його понівечене тіло срібними нитками сили. Обережно перетягнув до кімнати. Мовив до Дани:
— Звели Горицвіту повертатися до криївки. А сама іди сюди.
Дана мовчки виконала наказ. І стрибнула на підвіконня, тулячи до себе Воїна.
— Він як? — спитала. — Мечислав…
— Розум, — вимовив Вогнедан, — не витримує… Згасає… Боги мої, та що ж тут сталося? Звідки тут взялися люди Цитаделі?
— Поспішив ти, брате, — процідила Дана, поглянувши за канапу, — ну, що ж…
Їх перенесли до будиночка Купави — Мечислава і Ольга. Пан Лелег спав тим самим сном, котрий відновлює сили опісля зцілення. Вогнедан якось і не дуже хвилювався за Князя тіней, знаючи його славетну витримку. Мечислав лежав на ложі управительки, дивлячись в стелю застиглим поглядом.
Вогнедан сів поруч. Підняв друга, поклав його голову собі на плече.
— Меч, — сказав, — це я, Вогнедан… Чуєш?
— Вогнедан, — вишептав Веданг, — милий брате…
І досі згадує Повелитель оту радість, яка охопила його при цих словах… Пізнав його брат… не провалився в безодню…
— Я тут, — мовив, — я біля тебе…
— Убивці, - сказав Дракон, — в замку…
— Вже все закінчилося… Ми тут… Ми з тобою… Ось Дана…
— Дана, — прошепотів Мечислав, — ні… Убий мене, брате… Я не можу… Дана… Дитина…
І тут Дана зробила ризикований крок, спробувавши струсонути Дракона від оцього страшного заціпеніння. Вона підійшла до ложа, теж сіла поруч і поклала чоловікові на коліна вже заспокоєного сина.
— Любий, — сказала, — візьми нашого хлопчика. Приголуб його… Він скучив за татком. Він вважає, що ти — найвідважніший… Найшляхетніший воїн Ельберу.
Вони обоє і бліда мов смерть Купава, котра застигла в дверях, дивилися, як Веданг поволі доторкається до теплого живого тільця. Руки Мечиславу трусилися так, що Вогнедан сам взяв дитя і притулив його Дракону до грудей, покарбованих шрамами.
— Твій син живий, — сказав, — отямся, Мечиславе…
— Вони, — Веданг зі схлипом втягнув в себе повітря, — вони хотіли мою дитинку… Казали, що голівку… Тім’ячко, кажуть, ще не заросло… А тоді отой пес, що був у них за головного, сказав… Сказав, що випатрають малого як курчатко… Коли Ольг кинувся з ним у вікно, я зрадів… Зрадів…