— А як звали навчителя? — питає малий у захваті
— Учив свого сина і його родових слуг сам князь Воїслав Ведангський, — поважно відповідає Купава, — а рівного йому у володінні зброєю не було в усій Імперії.
— А хто цей чоловік, котрий навчався у мого діда? — питає хлопець в ще більшому захопленні.
Купава кладе йому пальця на вуста:
— Дитя моє, я не скажу тобі цього… Тебе очікує випробування… Пройдеш його — станеш учнем воїна.
Ружени не витримує. Він підхоплюється і кидається Купаві на шию.
— О, ненько! — вигукує, - ненько! Мила моя ненечко! Я люблю вас!
«Можливо, завтра ти проклянеш мене, дитя моє, - думає Купава, дивлячись на малювання з панни Ружени, — але я мушу це зробити… Задля твоєї матері… І тебе самого… Тобі буде боляче, мій хлопчику… Та ти мусиш це пережити…
***
Наступного дня, по обіді, Купава сказала пану управителю, що йде до Воїданова навідати рідних. Пан Ногін якраз лише прокинувся від похмільного сну, і тільки рукою махнув. Тим більше, що біля економки крутився малий княжич і єхидненько на пана управителя поглядав. Купава взяла кошика з гостинцями, сказала Ружену вбрати нову сорочку, яку сама йому і вигаптувала, і повела малого не до Воїданова, а до повороту на Дубненський шлях.
Йти до Чортового Яру було далеченько… Ружен зрідка ходив у цей бік, бо вважав, що тут нема нічого цікавого… Ну, битий шлях, по якому вряди-годи проїде карета, або пройде обоз… Чи-то торговий, чи-то шляхетський… Ось один такий повагом рухається дорогою — дві карети з гербами, вози, навантажені якимось добром…
Герб на дверцятах карети привернув увагу малого. Білий звір з породи котячих на синьому тлі, і напис… «Шляхетність — моя оборона». Напис рунічним письмом, отже — рід стародавній, не моанці, і не дженджики які-небудь.
Завіска на віконці ледь відхилилася, і з карети виглянув хлопчик, з вигляду — одноліток Ружена… У малого Веданга аж дух забило — ельфеня… Чистокровне… Вродливе, мов писанка… Очі сині, як небо перед грозою і якісь…невеселі. Побачив його, Ружена, і аж вп’явся поглядом. Ну, чого витріщився? Ніколи не бачив страхолюдин в своїх горах? Бо стрибаючий гірський кіт, сиріч пард — то, здається, герб Чорногори. Малювання з нього траплялося Руженові в стародавніх сувоях…
Та проминув обоз Купаву й Ружена, котрі стояли на узбіччі, і зникло з виду личко малого ельфа. А двоє подорожніх пішли, не поспішаючи, в напрямі Дубна, перечекавши, доки осяде піднята кіньми та колесами пилюка. І добрели до Чортового Яру вже надвечір.
Біля розбитого блискавкою дерева звернули на стежку і почали спускатися донизу. Чортів яр того і названо так, що він примхливий… То круто збігає стежка, а то майже рівна площина… Як ось тут…
— Ось тут, — мовить Купава стиха, — чорри хотіли стратити твого дядька Воїна… Йому тоді лише шістнадцять літ було… Князя Воїслава було вбито з наказу воєводи Дубна, а його сина хотіли теж… Щоб не лишилось месника…
— А де тут взялися чорри? — їжиться хлопець
— Вони були в охороні воєводи, — пояснює жінка, — за особливі заслуги імператор дає своїм посіпакам тілоохоронців з Чоррін Ідрен. Це добра охорона, але й небезпечна, бо вони можуть і прикінчити свого хазяїна, якщо на це буде наказ імператора. За твоїм дядьком приїхали чорри Зелемінського полку. І отут поклали його до ями і закидали землею… Живим…
— Чому так…страшно? — виривається у хлопця, — що їм зробив Воїн?
— Нічого, — відповідає Купава, — але Воїн був дивний… Вони ненавидять дивних люто, хоча багато хто з чоррів і сам має в жилах вашу кров… Туди ж, до тих проклятих шкіл, де навчають чоррів, забирають шляхетських дітей насильно, це окрім тих, чиї батьки втратили совість і честь і віддали діточок самі.
— Ви колись казали мені, - питає Ружен, рушаючи стежиною геть від страшного місця, — що мого дядька врятували двоє Лелегів… А хто вони такі, оті Лелеги?
— Пан Ольг Лелег, — зітхає Купава, — побратим твого діда Воїслава. Теж дивний… Живе він у Чорногорі, а до нас тоді приїхав погостювати. З сином Білозіром… До речі, той Білозір з виду — зовсім моанець… Напевне — напівкровний, як і ти… І зовсім цього не соромився… Тож тримай голову вище, Руженичу…
Хлопець лише зітхає… Він не крові своєї соромиться, а хамовитого, грубого батька та його пияка-приятеля Ногіна. Втім, і сам пан Шрежін не дурень випити… А лайки по його приїзді, а крику… А покарань за доносами управителя і винним і невинним… У того Білозіра була мати-північанка, якщо він син Ольга Лелега, і напевне вона так гидко не поводилась, як пан Шрежін.