«Холодний вітер
З гавані доносить
Плач журавля,
Що подругу свою
З собою кличе в небезпечні мандри…»
Так само страждає і мій приятель і капітан, не бажаючи, аби ніжна сіллонська квітка тремтіла від поривів буревію… Але…Розлучитися не в змозі…»
Як все таки летить час… Княжича Квітанського Вогнедан пам’ятає дитям, а нині юнак уже одружений… Його сестричка Вербиця теж уже наречена. Юна княжна розділила, нарешті, пару нерозлучних близнят Лелегів. Опісля довгих залицянь до неї обох братів, вона таки вибрала Ігворра. Як панна їх врешті розріжнила — невідомо. Мстивий Влад заявив прилюдно, що шукатиме собі чистокровну подругу, щоб, принаймні, в майбутньому жони не плутали дітей його та Ігворра. Вовк Вигорич викликав його за ці слова на поєдинок, побачивши в них образу чести його сестри і всього кругловухого посімейства Вигоричів. Поєдинок до першої крові відбувся у лісі за Даром. Переміг, звісно, Влад — молодий квітанець не міг дорівнятися дивному в швидкості рухів. Поранив молодий Лелег майбутнього родича злегка, зрештою, він і не бажав сваритися з Вигоричами, а оті слова сказав спересердя, за що і перепросив потім свого супротивника. Князь Крук з цього приводу сказав лишень, що оті шляхетські витребеньки з поєдинками добрі лише для тих, кого смажений півень не клював у гузицю.
А цей останній рік є вельми тривожним. Загроза війни з Ішторном стає все більше реальною. Не допоміг ні виверт з Предславською битвою, ні затяжні перемовини. Оповідки про кінець світу та про звіра Денницю доводять сусідів з-за гір трохи не до божевілля. Ольг припускає, що святенники навмисне підігрівають войовничі настрої, аби, нарешті, загарбати Ельбер, на який точать зуби століттями.
Вирватися з-під влади одного ворога, аби підпасти під владу іншого зовсім не входить в плани Повелителя. Тому він уже знайшов собі союзника на морі. Другий тиждень у Боговладі перебуває посланництво Шорроги. Острівне королівство — єдине з великих країн Західних Земель, котре визнало незалежність Ельберу. І воно ж таки дуже прагне мати собі до помочі фльоту сіллонських корсарів. З Ішторном шоррогці воюють вже добрий десяток років, в основному — на морі. А нині посланник сказав Повелителю у приватній бесіді, що Головний Оберігач Печатки ладен укласти спілку з самим дияволом, аби, нарешті, відвадити ішторнійців від поганої звички робити нальоти на острови його держави. Тобто страшливі чутки про Вогнеданову особу майбутньому союзу не завада. І добре, і чудово… Тепер ішторнійцям треба добре почухати собі під перуками, перш, ніж починати війну з нововиниклою державою язичників.
Отже — Визволитель виконав своє призначення, розтяв мечем Єдину й Неподільну Моанію, і далі муруватиме свій Ельбер Прекрасний, захищаючи його від усякого ворога… Все як належить сину Зимового Сонця. А нині Вогнедан Повелитель сидить в своїх покоях новозбудованого палацу, милується Місяцем і очікує народження сина Ярого Сонця Великодня… Ні, звісно, він згоден і на донечку, але…
— Вогнедане?
Вербена… Верен пропустив її без звуку. Вогнедан кинув погляд у вікно і побачив, як на сході багряніє пелюстка світанку.
— Що там, стрийно?
— Всю ніч його ясновельможність милувалися Місяцем, — ущипливо говорить стрийна, — а ми всю ніч старалися для блага держави… Скидайте сорочку, Повелителю…
У грізного володаря, якого багато хто вважав трохи не злим духом, затремтіли руки, і він ніяк не міг зладнати з зав’язками чорногорки. Зрештою Вербена сама розв’язала вузлика і сказала стиха:
— Любиш таки її, вогняна душе… Вона все не вірить, а я бачу — любиш…
У маленькій віталеньці його дружини вже сидів Мечислав, тримаючи на колінах сина.
- Іди, милий брате, — сказав ніжно, — три роки тому я теж боявся…
Повелитель зайшов до маленького покоїку перед спочивальнею. З порогу підвелася Горяна, подивилася порозуміло, відсунулася, даючи дорогу. Верен зостався з Мечиславом. Поштивий пард якнайстаранніше виконував всі ритуали двоногих, а звичай говорив, що, окрім винуватця події, біля породіллі мають бути самі жінки.
Вогнедан став на коліна біля ложа, тримаючи в руках вишиванку. Він чув стогін Вишеньки. Не крик, а саме стогін — стримана дивна не давала волі болю. Час зупинився… І в цій порожнечі раптом пролунав дитячий крик.