— Я думав, — тихо мовить старий волхв, — над тим, що ти говорила мені цієї весни, Купаво… І маю застереження… Ти хочеш виростити з цієї дитини меча і напоїти отрутою клинок його духу… Отруєний меч страшніший за звичайний, але ним так легко порізатися самому.
— Дозвольте слово мовити, навчителю, — озивається мечник, і старий киває головою.
— Навчителю Святомире, — починає Далебор, — Воїн Ведангський доручив вам мого духа, коли йшов на смерть, і ви вділяєте мені мудрости вже восьмий рік… Але тут застереження є і у мене… Пан Шрежін… є гидкою гієною, але й гієна час від часу лиже своїх малят… Зараз він покинув сина на руки Купаві, напевне тому, що дитя може викрити його походження… Але вісім років минуло, а у пана Шрежіна немає другої дружини… І немає другого сина….
— Люди говорять, — шипить ледь чутно Купава, — що передсмертне прокляття Ружени лишило пса чоловічої сили…
- І він може згадати, — продовжує Далебор, — про маленького Кеяна Шрежіна… Адже і гієні потрібно продовжити рід… Він може засипати сина подарунками… Привабити до себе… А тоді — віддати до військової школи… Зробити з нього чорру, або просто дженджика… Я не хочу ризикувати, і вділити ворогу мистецтва «смертельного танку».
— В душі у кожної людини, — мовить старий, — є і світлий і темний бік… Те, що добре — завжди зверху… А нижче — безодня, в якій ховається звір… Тяжко втримати того звіра на ланцюгу людині, а в дивних і безодня глибша, і звір сильніший… Князь Воїслав, твій навчитель, Далеборе, спустив свого звіра з ланцюга… Я не можу судити загиблого, але погубив його не воєвода Дубна з братом, а отой самий звір… Ненависть є ключем від ланцюгів цього звіра… Ненависть спустила з ланцюга звіра в душах повстанців Квітану, коли вони перерізали в Дарі сім’ї моанців та дженджиків, мстячи за власні загиблі родини. Ненависть змусила їх розтоптати закони воєн і залити вулиці кров’ю жінок та дітей… Ти скажеш, Далеборе, що моанці та чорри не знають взагалі ніяких законів… Що у них нема ні совісті ні честі, що вони почали першими, врешті решт… Але закон є законом… Воїн Ведангський відчував в собі цього звіра, але він був під охороною любові… Любові до землі Ельберу, котра є живою… І коли він убивав озброєних ворогів, як — то велить закон, то я певен — робив це не з ненависті, а від тієї любові. Тільки так воїн на шляху меча може зберегти спокій духу. А ви хочете напоїти дитя злобою, наче отрутою…
— Навчителю, — вперто схиляє голову Далебор, — дитині потрібен батько… Матір йому замінила Купава, але рано чи пізно його потягне до Шрежіна, нехай він зараз і насміхається над ним з наущання тієї ж Купави… Я не можу дати йому батьківської любови — коли навчитель веде шляхом меча навіть рідного сина, то має забути, що він — йому батько…
— Так говорив Воїслав Ведангський, — погоджується Святомир, — і так написано у «Шляху воїна».
— Тож може статися біда, віщий, — говорить далі Далебор, — замість меча Ельберу я відкую меч для Імперії…
— Гаразд, — врешті погоджується старий, — але говоритиму я, аби його біль не відштовхнув його від вас…
Ружен тим часом підійшов до гуртка сільських хлопців і намагається поводитися незалежно… Оповів про те, як лазив до теплиць в Яругах, не сказавши, правда, для чого… В гуртку стоять двоє хлоп’ят з Яругів і зараз вся трійця жваво обговорює плани наступного набігу.
Добре усе-таки вночі… І хлопці якось подобрішали, і пики його, Ружена, страшної не видно… Купава тільки десь зникла… А Ружен на неї очікує — коли ж вона поведе його або до вчителя, або на іспит.
Та ось і ненька… Кивнула — ходімо, мовляв… Хлопець поважно попрощався з новими друзями і пішов за жінкою до колоди, де сиділи волхв і воїн…
- Іди сюди, дитино, — говорить Святомир
Ружен підходить до старого, і той пильно обдивляється хлопця. Постать ладна, рухи плавні, наче в чистокровного, волосся, чоло, очі — все від ельфа… Аби закрити йому лице по оті високі вилиці дивного — красенем був би хлопчина… Ну й шкіра щоб була не така темна. В чистокровних обличчя або матово-білі, або золотаво-смагляві, та й люди на Західних Землях, хвала Богам, не чорні з лиця, як уродженці деяких Островів… Навіть оті бідолашні кедаги не чорні, а якісь брунатні. Занесла ж їх колись лиха година в наші краї, і мучаться тепер поміж чужими людьми.
— Сідай, дитино, — говорить Святомир, і хлопець примощується біля його ніг. Він ледь напружений — напевне оце і є те саме випробування, про яке говорила Купава…