«Вона вдарила його ножем, і він покликав солдат… Аби тримали, поки…»
Батько…пан Шрежін… Так його насмішкувато звала челядь, ніколи не додаючи титулу… Так його звав і він, Ружен… Але щось та тягнуло Ружена до цього чоловіка… Іноді хотілося, аби батько не горлав на всіх, не роздавав ляпасів та покарань, а поговорив би з сином. Спокійно. І тоді Ружен переконав би його, що негарно так поводитися з людьми, та й з ним самим…
Авжеж… Дитячі мрії… У нього, Ружена, ще одна мрія була… Дуже часто уявляв він собі, що мама не померла пологами… І от вони, поки немає Шрежіна, гуляють собі лугом, збирають квіти… Мама читає йому на ніч… Мама, а не ненька Купава… А потім він уже сам оповідає їй прочитані сувої… І вирощує чорні ружі просто під її вікном… І щоранку їх їй дарує… А потім вони вдвох тікають від Шрежіна на далекий острів Сіллон… Або до Чорногори… І він повертається, дорослий і сильний, і виганяє Шрежіна з маєтку геть…
А тепер він зрозумів, що мама не стала б з ним гуляти… І не читала б йому казок… І розтоптала б його троянди… Бо мама ненавиділа не тільки Шрежіна… Вона ненавиділа й того, хто виріс в її тілі, наче страшна пухлина ганьби і болю…
«Чорні троянди, — шепоче хлопець, — чорні ружі… Мама — Ружена, а я — Ружен…»
Темна вода у озері… Так близько темна вода… Він добре плаває, але на середині б’є підземний ключ, і вода холоднюча… Якщо запливти туди — не врятує ніхто і ніщо…
«Мама — Ружена, а я — Ружен…»
Він падає в траву і б’ється об землю від розпуки і болю… «Довів до смерти…» Не просто довів, а змусив зненавидіти не тільки себе, а й свою дитину… Батько… Ні, з цим усе… Батька у Руженича нема і не було ніколи. Мама… Тут два виходи на вибір… Або прямо зараз утопитися, або…або жити так, щоб мамині слова ніколи не збулися… Не тільки не кривдити жінок — захищати їх збройно, як-то робив його дід Воїслав… І досі оповідають і окрузі, як князь Ведангський викликав на поєдинки дубненських та радинських панків за подібні чини і страшливо їх нівечив… Він же і з губернатором Дубна зчепився спершу тому, що покалічив його брата, котрий зґвалтував якусь бідну шляхтянку… Жінки багато можуть наговорити, коли вважають, що дитина мирно спить в кухні на лаві… А для того, аби когось захистити — треба навчитись бою… Аби отак, як Далебор, танцювати священний танок, присвячений сонцю.
Ружен перевертається на спину і дивиться на яскравий Сіллон, зорю пращурів… Мама… Вона… Вона не винна… Звідки їй було знати, що він, Ружен, буде хорошим… А він буде… Він дуже старатиметься… Він виросте… І тоді… Про заповіт пана Шрежіна він теж чув, як і усі в маєтку… Тож горло він йому не переріже… Поки що… Але хтозна, що станеться ще через сім літ… А коли йому, Ружену, виповниться тричі по сім — він стане майстром меча, як його дядько Воїн… Як Далебор… Стане ватажком розбійників… Буде бити моанців і дженджиків… А може до того часу ще якесь повстання почнеться… Добрі мечники потрібні цій землі…
Купава вже кілька разів поривалася йти шукати свого вихованця. Зрештою, Святомир сказав прямо:
— Сама захотіла загартувати його в крові і отруті — терпи тепер. Якщо хлопчина утопиться — що ж… На те воля Богів, бо на шлях меча не стають слабодухі….
Невеличка постать виринає з темряви несподівано й нечутно… Купава шарпається вперед, але тепер її вже утримує Святомир. Ружен іде плавною граційною ходою дивного. Він умився в озері, і тільки багряні вогники в очах видають його хвилювання.
— Навчителю, — звертається він до Далебора, схиливши коліно, — вкажіть мені шлях… Не дайте мені зброю — зробіть з мене зброю…
І відповідає Далебор, як то й належить при згоді:
— При двох моїх мечах ти станеш третім клинком…
До ранку веселиться молодь Княжої Ночі, та коротка ця ніч, і тремтить світанок над яром…
— Сонце Трисвітле! — закликає Святомир, — ти утримуєш в безодні світ наш зелений… Творячи життя і красу велику, даючи тепло і світло дітям своїм…
— Ласкою твоєю сповнені, - тихо повторює Ружен за старим слова славня, — славу мовимо тобі від землі аж до вирію… Хай летить вона птицею ясною, сповіщаючи наших Пращурів, що донині славимо Сонце вічнеє, отця кревного роду нашого…
Сонце вже високо, коли Купава з Руженом знову вибираються на Дубненський шлях… Йдуть вони поволі, і Купава мимохіть стискає в руці дитячу руку. Вона боїться дивитися в лице хлопця. Вже біля повороту до Гнізда Драконів, Ружен озивається до неї:
— Ненько Купаво, з вами теж тоді… зробили зле?
Купава здригається, але що ж… Чи не вклала вона цій дитині в душу розпечене залізо? От воно і повернулося до неї самої…