— Солдати, — шепоче вона, — не подивилися навіть на те, що я годувала грудьми малого Змагора… Їх було шестеро… На щастя я не завагітніла, як… як…
— Як моя мама, — спокійно договорює хлопець, — гаразд… Коли я стану мечником, кращим за Далебора, я уб’ю дванадцять паскуд в сірих одностроях. За вас, ненько… А за маму — лише одного… Не допоможуть йому оті заповіти, якими він затулився від помсти… Я знищу заповіти, а потім… Потім подарую мамі троянду, червону від крові гієни…
— Страшні у помсті Дракони, — мовить Купава, — пробач мені, дитино за весь твій біль…
— Назвіть мене Ведангом, — говорить хлопець вимогливо, і говорить Купава, трохи не плачучи:
— Княжичу Ружене Ведангський, я, Купава Тополина, вдова Змагора Тополини, перша з ваших родових слуг віддаюся під вашу руку.
- І я приймаю вашу службу, пані Тополино, — гордовито відповідає хлопець, — і дякую вам…
По обіді Ружен підіймається на вежу… Там все, як було й раніше — скрині з сувоями книг, малювання, троянда у глечику… Вже трошки зів’яла. І дивиться з малювання гордовито і загадково Чорна Троянда Півдня, Чорна Ружа Ведангу, прозвана так за бездонні очі відважного роду… Мама Ружена…
— Я принесу вам ще троянд, мамо, — обіцяє хлопець, — і сюди, і на могилу. Не сердьтеся на мене… Не гнівайтесь, мамо… Я ніколи не стану паскудою… Я ваш хороший Ружен…
Та мовчить малювання, і хлопець, зітхнувши, дістає зі скрині чергового сувоя.
— Хорошим бути треба вчитись, — вирікає сам собі і поринає у читання.
***
Далебор Воєць очікує учня, сидячи біля своєї хати…
Чи вірно він зробив? Напевне, вірно… Випік з душі хлопчини Шрежіна, наче виразку… Тепер там ніколи не прив’ється не тільки приязнь, а й просто добре ставлення до людини, що дала життя Ружену, сину Ружени…
Він, Далебор, був найстаршим учнем її батька… І найкращим… Навіть груди Воїна Ведангського, дивного воїна, меткішого за блискавку, не раз кривавили від порізів, які йому завдавав Далебор в учбових поєдинках. І князь Воїслав добре ставився до Далебора, і шанував його молодий княжич…
І не дивилася в його бік князівна Ружена…
Став читати Далебор стародавні сувої, беручи їх то в замку, то у Святомира — волхва… Шукав оповідей про кохання між людьми і дивними… Зазвичай дивні намагалися родичатися між собою, аби зберегти чистоту крові, але… І не тільки шляхта була їм зрідні — чого ходити далеко, сам грізний Воїслав взяв собі за другу дружину його, Далебора, старшу сестру Паву Воєць, за першим чоловіком — Паву Тополину… І їхня донечка Півонія росла у замку, нічим не ріжнячись у правах від дітей шляхтянки Ведани Ставської…
Але жони-дивні дуже зрідка виходили заміж за простих ельберійців… Хоч і чував Далебор, що сини загиблого Ельберу якісь не такі, як інші люди в Імперії, та й взагалі у цьому світі, але й придумати нічого не міг, аби закохати в себе дивну князівну.
Вичитав Далебор в якійсь з книжок, що бувало, одружувалися дівчата — дивні з відунами, а чи волхвами, і пішов проситися в учні до старого Святомира.
— Ти — воїн, — відповів Святомир, — ти лише воїн, Далеборе…
Але настав час, і Воїн Ведангський, вирушаючи у свою відчайдушну виправу, сам віддав Далебора під опіку Святомира. Аби піднявся духом молодий воїн і зміг би навчати майбутнього княжича Ведангу.
Та княгиню Конвалію забрав до себе батько, і вона так і не повернулася до Гнізда Драконів… Не знав Далебор, чи була вона навіть вагітна від Воїна. Чутки з Данаділу говорили, що пані Конвалія вийшла заміж за якогось чорногорця, що у неї двоє дітей, але чи було якесь з тих дітей Ведангом — не відав Далебор Воєць…
Скільки разів проклинав себе майстер меча, що саме тієї осені подався до Радину по спадок умирущого дядька… Дядько жив самотою, передав з перехожим листа — приїдь небоже, допоможи, додивись — усе майно відпишу тобі… І поїхав Далебор, бо не передчував ніякого лиха… А коли повернувся наступного літа, то потрапив якраз на похорон Ружени…
Лише те, що вчепилась йому в руки Змагорова вдова і оповіла про заповіт їхнього нового пана, де він прирік на смерть в північних снігах два селища, людей з яких, в разі його наглої смерті, мали продати на золоті копальні Імперії, змусило Далебора відмовитись від негайної помсти. Так він і жив нині, несучи в грудях своє померле кохання.
А нині він має навчати шляху меча сина Ружени…