— Якщо Шрежін дізнається, то висіче, — знизує плечима Ружен, — але мене і так порють при кожному його приїзді.
— А навіщо тобі троянди? — запитує Ратша.
— Вінок плестиму, — говорить Ружен, і хлопці недовірливо хмикають.
— Завтра, — мовить Зорян, — ми з вашими, воїданівськими, рибу ловимо в затоці біля їхнього села… Приходь… Приходьте, пане Ведангу…
— Авжеж, — мовить Ружен, — прийду, як живий буду…
Він мчить мостом, біжить вибалком… Ось і Гніздо Драконів… Сьогодні він спатиме на вежі, поруч з трояндами, огорненими мокрим рядном… А вже зранку принесе для них цебро… Перед тим, як іти до Далебора.
***
— Дослухайся до свого серця, — повчає Далебор, — і в мирі, і на війні воно мусить бути незмінним… Спокійним, як води озера Сіллур… В середині твого серця — дух, а дух має оточувати мудрість… Вдосконалюйся… Збільшуй мудрість свою, вчись відріжняти справедливість від несправедливості, пізнай добро і зло всіх речей, бо кожна річ може бути і доброю, і злою… Навчайся мистецтвам — віршуванню та музиці… І коли ти бачитимеш в речах лише їхню суть, а кількома рядками зможеш описати безмежність, тоді шлях меча стелитиметься тобі під ноги… Думай над цим… і повторюй вчорашню вправу…
Ружен ще не віддихався від вправ, які Далебор загадав йому зробити на початку… Власне — прості вправи — підтягнутись на поперечній жердині, віджатись від землі… Бігти він за наказом навчителя почав ще від Гнізда Драконів, і всю дорогу до хутора нісся бігом… «Треба укріплювати руки і ноги», — говорить навчитель. Треба… Він, Ружен, не проти…
А пальці все так само судомить від лютої злоби, коли уявляє собі хлопчина лице ворога. І мовить спокійно Далебор:
— Неправильно… Йди додому… Думай…
Не додому біжить Ружен, а до Воїданова… Там на нього вже очікують зо два десятки хлопців, і всі бажають почути про нічну пригоду. Яружани сповіщають, що до управителя привезли з міста лікаря, що воєвода в страшному гніві, що на них підозр немає, але Ружену буде зле, бо воєвода присягає так цього не залишити…
— Байдуже, — говорить Ружен, — до смерти не вб’ють… І взагалі, треба… як його… завжди мати спокійне серце… Незмінне… Як дракон на родовому гербі…
До вечора вже ніхто не зве його Руженичем, а чи Руженом… Пане Ведангу… Лише так… Визнали… Радість бурхає в грудях хлопчини, але він стримує почуття з усіх сил, бо мусить мати спокійне серце.
А вдома, на вежі, знову квітне в глеку свіжа троянда. А з решти, кривавлячи руки, навмисне не обрізаючи шипів, плете Ружен вінок… Аби вранці віднести його на материну могилу… Перед тим, як іти вчитись бути хорошим… «Не гнівайся, мамо… Я люблю тебе»
— Коли ти виймаєш меча, — повчає Далебор, — то маєш знати, що робиш це для того, аби знищити супротивника… Зброя не виймається з піхов надаремно… Ворог мусить вмерти, а ти мусиш битися так, наче уже мертвий… Не згадуй про те, що в тебе є тіло… Ти — дух, а дух не вмирає… Думай над цим… Думай і позбудься ненависті… Твій дух має бути холодним, як клинок…
Дні минають, та немає поступу в Руженовому навчанні… Вже почав він думати, що вижене Далебор нетямущого учня… Одна радість — тепер щовечора біля Войниці на нього очікує ціла ватага… Ружен пропонує нову справу — ще більш небезпечну… Пробігтися аж до Сколової корчми, і там чимось нашкодити воякам Дубненської залоги.
— Шаблю вкрасти — це як? — говорить він, — тоді боягузи — по домівках, решта за мною…
Сколова корчма неподалік Дубна… Тому в ній часто пиячать і «сірі» вояки з моанського війська, і чорри з воєводських охоронців… Вкрасти в такого шаблю — це не квітів в панській теплиці нарізати…
— Піймають — повісять, — шепоче малий Ранко Грозан з Воїданова, — і вас не помилують, пане Ведангу…
— Боїшся — йди додому, — відповідає Ружен. Ватага схвально притакує… Самі б вони на таке ніколи б не наважились, та ось знайшовся керманич…. Ружен Руженич, син загиблої панни, кров її крові… А вони — родові слуги Драконів… З батьків і старших братів оцих дітей ліпив воїнів князь Воїслав, і коряться хлопці без слова його онуку, котрий говорить так, наче має владу…
А ось і намічена жертва — моанський солдатик з міської залоги… Хлопчину нещодавно забрали у рекрути з якогось забутого Богом сільця у лісовій Моанії… Був він удома від пана свого битий нещадно і упосліджений, а ось тут на дикому Півдні де що й взялося — і на хазяйку корчми, Сколиху, покрикує, вимагаючи ще горілки і їжі, і ноги в брудних чоботях простяг по чистій лаві… І платити не хоче — кинув дві монети, а випив на п’ять…