— Щоб вам, псам моанським, ваша ж горілочка поперек горла стала, — бурчить корчмарка, — дешевше буде закрити корчму…
Хлопці підглядають у віконечко і вичікують. Дочекалися, доки поплентався хоробрий захисник вітчизни у напрямку Дубна… Шабля у нього в потертих піхвах, не дуже вабить око, але моанці зазвичай п’ють у компанії, і зрідка трапляється ось так — щоб один прийшов, і сам же й пішов…
Іде солдатик, хитається, виспівує пісню свого далекого краю… А за ним крадеться зграя вовченят… Намертво затиснутий ніж в руці Ружена… Знає хлопець — в разі вбивства п’янички в сірому лихо буде всій окрузі… Знає також — в разі чого не зупиниться і перед убивством…
Солдатик і так уже спізнився на вечірній позір, очікують його арешт та різки… А він усе виписує вихиляси по Дубненському шляху… І незчувся, як Владияр Ратом, ще один з воїданівців, дванадцятилітній підліток, найстарший у ватазі, на команду Ружена, врепіжив йому палицею по ногах… А коли впав — хлопці ще й по голові додали…
Страшна спокуса розриває серце Ружена… Та стримує він свою зненависть… Бо мусить мати спокійне серце… Смерть цього дурня зараз нічого не дасть, а лише біду принесе… А ось, коли зробити так, аби солдатика прикінчили свої ж….
І обрізає ножем піхви з шаблею малий Веданг… Вивертає кишені вояцького однострою, знаходить кілька мідних монет… Гаразд… Ватаг свистом завертає своїх назад, до Сколової корчми…
В корчмі вже нема нікого… Сколиха десь за хатою бурчить і лається. Ружен пробирається до середини, і кладе на лаві, де нещодавно сидів солдатик, шаблю і гроші… І швидко тікає, доки їх не примітила господиня.
— Пане Ведангу, — вже на березі Войниці запитує несміливо Ранко Грозан, — а для чого все це?
Старші регочуть… Вони вже давно зрозуміли…
— У неділю, — говорить Ружен, — підемо до Дубна… Подивимось…
У неділю в місті Дубні вояцька страта… Карають на горло вояка з залоги, котрий пропив у Сколовій корчмі свою шаблю… Карають через повішення… У натовпі глядачів — Ружен з ватагою…
— Цей буде першим, — шепоче він, дивлячись на шибеницю і ні разу не відвівши очей…
Страшні у помсті Дракони…
А наступного дня до Гнізда Драконів з Дубненського шляху повертають аж дві карети… В одній з них — пан Шрежін, в другій — воєвода Дубна зі своєю нареченою… Карету воєводи оточили охоронці в зелених одностроях… Ззаду кушпелить верхи на рудому конику управитель з Яруг…
Ружен не встиг заховатись, і потрапив якраз під зливу праведного гніву…
— Мій син є злодієм! — кричить Шрежін, — і де красти! У воєводському маєтку! Квітів йому захотілося! Та я тебе звелю вистьобати терновими різками, щоб сам став схожим на троянду!
Воєвода вже й сам не радий, що поскаржився князю… Пан Войтін все ж таки є південцем, і його нудить від грубіянства пана Шрежіна… До того ж… Судячи з личка його сина, пан князь є байстрюком Імперії… Напівкедагом… Гримаса огиди не сходить з лиця воєводи… Не дивно, що у цього так званого князя і син — злодюжка…
— Скажи мені, дитино, — вступає в розмову наречена воєводи, Арбела Мотіна, — для чого тобі оті квіти?
Воєвода зітхає… Почалося… Оця моанська корова зараз почне якусь жалісну промову… Пан Войтін одружується на великих грошах, і задля цього терпить усі примхи своєї Арбели…
— Я зробив з них вінок на могилу матері, - відповідає Ружен каліченою моанською мовою, — бо бачив її уві сні… Вона приходила до мене на вежу… Така гарна… Просила червлених руж… Казала — не принесу, попросить у пана Шрежіна…
Лице пана князя стає зеленкувато-блідим… Він одрухово хапається за груди, на яких щось брязкотить…
— Бідне дитя! — заводить очі панна Арбела, — коханий Вальде, пробач йому… Мій любий хлопчику! Я звелю управителю пускати тебе до теплиці, коли тобі буде завгодно…
— Але ж він ще й поранив мого слугу, — не витримує воєвода, — цей опришок вправляється з ножем як дорослий бандит!
— Хлопчик просто злякався, — вуркоче панна Арбела, а її пишні груди аж колишуться від розчулення у глибокому вирізі сукні, - пане Шрежін, обіцяйте мені, що не будете його карати… Коханий Вальде, адже наш управитель видужав… Нічого страшного не сталося… Ах, бідолашний сирітка!
Купаві, яка підслуховує за дверима, відлягає від серця, і вона наказує подавати обід… Ввечері пан воєвода зі своїм почтом подався до Яруг, а пан Шрежін до Дубна, як завжди не зоставшись на ніч. Тільки посварився на сина нагаєм:
— Тобі пощастило, звіреня гостровухе… Ганьба чорнопика… Потвора…