А сам блідий, наче смерть, і весь час озирається… Стрибнув до карети і помчав повіз геть… До наступного разу…
Зранку, на хуторі Воєць, Ружен бере до рук учбового меча… Уявляє, що направляє його в лице ворога… Згадує переляканий писок Шрежіна і усміхається… Чого він так злякався? Аж зелений став… А цікаво, хто ж йому вухо одрізав? Управительським посіпакам — напевно Далебор, а цей де вскочив? От підібралася зграя — що хазяїн, що слуги… Безвухі… Краще вже гостровухим бути…
— Правильно, — говорить Далебор, — цього разу — правильно…
Танцюють пальці Ружена на руків’ї… Живі пальці… Не затиснені злобою…
— Обведи мечем півколо і бий знизу, — повчає Далебор, — до ворога ти маєш стояти боком…. Стеж за руками ворога, затуляйся від нього руків’ям… Правий лікоть вперед! Одну ногу зігни в коліні, другу випростай… Це оборонний прийом, але і з нього можна нанести удар… Пам’ятай, що зброя — це нещастя… Вона призначена для того, щоб убивати… А вбивство — це повна відсутність краси і гармонії… Це — негарно… Це — зле… Але таким є шлях меча, бо забагато зла в цьому світі, і часто його доводиться поборювати ще більшим злом… Спорожни своє серце… Прибери з нього зненависть… І тоді ти навчишся перемагати…
— Навчителю, — питає хлопчина, — а сміхом можна перемогти зненависть?
— Смішне вже не може бути страшним, — погоджується Далебор, — а отже ним можна гидувати, але не ненавидіти…
Пізно вночі повертається Ружен на свою вежу… Запалює свічу… Знайомі малювання… Скрині… Квітка у глеку перед малюванням з Ружени… Свіжа червлена ружа…
— Мамо, він не страшний, він огидний, — говорить Ружен до малювання, — не бійтеся… Все буде добре… Я буду хорошим… Я ваш хороший Ружен, майбутній майстер меча…
Та мовчить малювання, а вітер доносить звідкись чи-то шерехи ночі, чи-то передзвін золотих підвісок… І міцно спить Ружен під материним портретом, не відаючи про гарячий вітер, що кружляв колись довкола його колиски… І сниться йому не мати, і не справжній меч, як-то бувало не раз, а оте ельфеня, яке він бачив колись в кареті з гербом Чорногори… Тільки чомусь однострій чорри на синьоокому хлопчині, волосся по-військовому обтяте, а кімната, де він сидить, дуже схожа чи-то на в’язничну камеру, чи-то на військовий арешт…
— Воїславе, — шепочуть спечені вуста синьоокого хлопчини, — вони мене вбивають… Воїславе…
І кидається уві сні на поміч Ружен, та змикаються стіни, і зникає видиво… Тільки голос ще чути…
— Воїславе….
Розділ четвертий
Імператорський заручник
Князь Чорногорський зі своїм обозом дібрався до Моани якраз перед тезоіменитством імператора, у місяць врожаю.
Свято обіцяло бути бучним і пишним. Як завжди… Князеві карети ледве рухалися переповненими вулицями… Простолюд очікував на дармову горілку і закуску…. Окрім того обіцяли роздавати безкоштовно пряники, кухлі і хустини…
Вогнедан спершу цікаво виглядав з віконечка, тоді зморщив носика і відсунувся вглиб карети… Запахи переслідували його ще з міської брами, біля якої вивищувалася величезна шибениця з напіврозкладеними трупами на ній… На вулицях пахло не набагато краще….
— Я оце думав, — зітхнув він, — чому моанська знать зве своїх підданців смердами… Лише тепер зрозумів…
Сиділи вони з Даною цього разу в кареті діда Іскри. Князь Чорногори позирнув на своїх онуків, і мовив становчо, ховаючи усміх під довгими висячими вусами:
— Велика Моанія, Вогнику, принесла нам, дикунам, культуру… Але на вулицях Ігворри ще не дозволено ходити до вітру… Темний ми люд, чорногорці, непросвічений…
Двійнята захихотіли… Дідо ніколи не дозволяв собі шкилювати над моанцями, чия кров текла в його жилах… Але, певне, доньчина поведінка дістала старого князя до живого.
— А де ми будемо жити? — спитав Вогнедан у діда.
- Є тут у мене будинок, — відповів князь Чорногори, — частина спадщини моєї матері… Його так і звуть — «Будинок принцеси». Будував його ішторнійський зодчий Рабатто, в часи чергового перемир’я… Я послав вперед гінця, і там уже мусили прибрати… Вам там сподобається… Щоправда, саду тут нема, якось не заведено в Моані мати по містах садки… Зате біля імператорського палацу — парк… Велетенський… Його спланував сам великий Бареллі… Белатець. На нього ще говорять — володар садів….
— А палац гарний? — втрутилася Дана
— Неймовірно, — щиро відповів Іскра, — це зразок мистецтва… Творіння великого зодчого Латені…
— Латені…., - протягнув Вогнедан, — теж белатець?