— Теж…, - мовив князь, — а ще я вам покажу Іноземну дільницю. Це місто в місті… Сплановане воно шоррогцем Геллі, котрий будував свого часу містечко, де мешкають правителі Шорроги… Там кожний будинок — витвір мистецтва… А ось, праворуч… Вигляньте з вікна… Це церква святого Іркана Моанського, покровителя Імперії… У нас, в Боговладі, теж є подібна, але набагато менша… І ту, і другу зводили майстри з Лугерби… Красиво?
— Авжеж, — мовив Вогнедан, — дідусю, а в «Будинку принцеси» якісь книги є?
- Є, - сказав Іскра, — але тільки моанських письменників. Не знаю, чи вам сподобається.
— Читати треба все, — серйозно озвався хлопець, — аби мати змогу порівнювати… А про що ті книги?
— В основному — пригоди, — засміявся старий князь, — це ж мої книжки… Їх куплено для мене, коли мене привозили в Моану. Правда і було це всього двічі… Вдруге я приїздив вже дорослим, і тоді вже щось серйозне купував… От є такий Габаор Ельтін, астеонець з роду, як він пише про море… Я і на нашому Побережжі не бував, діточки, і жодного разу моря не бачив, а от коли почитав цього Габаора… Тоді є ще один митець, ну то вже наш… моахетанець. Льос Косава… Пише він — ну диво просто, але наче справжній поганин… Про привиди, нечисть всяку… Я, коли малим ті книжки читав — так заснути не міг, снилися страхіття… А тоді захопився, ну то вам ще рано, містиком одним… Ріш Клярін, здається він був срегійцем… Писав про північну звичаєвість у вченні Святого Мейді…
— Дідусю, — сказав Вогнедан задумливо, — оце я вас уважно слухаю… Імператорський палац побудував белатець… Парк для нього спланував теж белатець… Найкрасивішу частину міста побудовано шоррогцем… Житимемо ми в будинку, котрий звів ішторнієць… Церкви у місті — витвори майстрів з Лугерби… А моанські письменники — один астеонець, другий наш, південець, третій срегієць… Діду Іскро, а що тоді створили самі моанці? Аби нести свою культуру ну… темним чорногорцям?
— Цитадель, — мовив старий Пард, подумавши, — імператорську тюрму для особливо небезпечних…
І затнувся, зрозумівши, що сказав…
— Про це не говорять вголос, дідусю, — лагідно озвався Вогнедан, — ми знаємо…
В «Будинку принцеси» дійсно все були готове до прийому шляхетних пожильців. Спішно найнята управителем челядь гнулася дугою, адже князь Іргат Пард був одним з найближчих родичів імператорського дому. Двійнятам відвели дві кімнати поруч, але вони все одно перебралися в одну. Вогнедан сам розібрав свої речі, урочисто поставив на підвіконня модель астеонського дракара, що мандрувала з ним з Лелечого Гнізда до Ігворри, а тоді — до Боговлади. Сюди він її теж взяв, як улюблену іграшку.
— Дано, — мовив мрійливо, — ти б хотіла побачити море?
Дана не тільки б хотіла його побачити, вона хотіла б і поплавати по морю на диво-кораблику… На стіні їхньої спочивальні якраз і висіло малювання, що зображувало море… Тепле море… Не північне… По тому морю навіть не плив, летів під усіма вітрилами красень-корабель.
Напис під малюванням сповіщав, що митця звали Радан Радко… Великий моанський художник…
— Цей, напевне, наш хлопець був, — мовив Вогнедан, не по-дитячому усміхнувшись, — навіть прізвище не ушляхетнив на Радкін…
Дана хихикнула… Малювання їй сподобалося… І вона вже придумала, як відновити справедливість. Залізла на стілець і акуратно зняла дощечку з написом. Натиснула… Напис розломився навпіл, і прізвище пана Радка зосталося на верхній половині дощечки. Дівчинка урочисто причепила дощечку з прізвищем назад…
— Так буде краще, — сказала, — а то — моанський…
— А мама, — зітхнувши, мовив Вогнедан, — знову сваритиметься… Стривай-но… Дивись, що я вмію…
Він зсадив сестру зі стільця і заліз на нього сам. Провів рукою по зламаній дощечці.
— Ой, — мовила Дана захоплено, — дощечка… Зникла! Коли ти навчився?
— Це почалося, — зашепотів Вогнедан, — коли я прихопив з Ігворри сувій… Про шлях воїна… Мені дуже хотілося його взяти… Мама не дозволила… Я сидів, і гладив ту книжку рукою… Тут мама… Думаю — зараз забере… А вона не побачила… Я читав про таке…
— Я теж, — ображено надула губки Дана, — це називається маною. Дорослий дивний може затулитись нею від ворога. Люди бачитимуть зовсім інше лице… Не таке, як у нього… Або можна замаскувати якусь річ… Але ти поганий… Навчився якось, сам книгу ту читав, а мені не показував…
— Воно само по собі вийшло, — виправдовується Вогнедан, — а книгу не давав, бо боявся, що віднімуть. Та й для чого тобі «Шлях воїна»?
— Бо я теж воїн! — заявила Дана, — не гірший за тебе! Віддай сувоя!