Двійнята стоять собі скромненько під стіночкою. Вони вже встигли поділити на двох взятий з таці марципан. І спостерігають, як княжич Астеонський дражнить маленьку баронесу з Неззу… Дівчинка вже сопе і трохи не плаче… А тут ще підскочив отой, другий, як його… Егон і стрибнув просто на довгий шлейф малої товстунки… Вогнедан зітхнув. З одного боку йому кортіло втрутитись і подивитись, чи вистоїть проти нього в бійці астеонський княжич. А з другого боку — занадто вже погане з виду моанське дівчисько, аби за нього заступатися.
— Повна відсутність краси і гармонії, - шепоче йому на вухо про те саме Дана і чмихає.
Та ось Коронату з приятелем набридло знущатися над панною Гровтіною, і вони звернули увагу на двійнят.
— Гей, ти, — починає Коронат, — ти звідки такий гостровухий? Дивись-но, Егоне, на це опудало! Як ти думаєш, звідки воно прибуло сюди? Я вже здогадався… З гірського лігва… Чорногорське вовченя… Чого мовчиш? Ти розмовляти вмієш, чи тільки дзявкати, як оті ваші гірські пси?
— В горах, — холоднокровно відмовляє Вогнедан, — водяться парди, а не вовки… А щодо пса — подивись на себе…
— Воно ще й знає людську мову! — мовить Коронат єхидно, — теж мені… пард… Аби Імперії не потрібні були сторожові собаки на ішторнійському кордоні, ти б охороняв мою садибу, як колись один з ваших — садибу воєводи Ріміна…
Наче камінь ліг на груди малого чорногорця… Він згадав… Згадав вагу ланцюга… І нашийник… І біль в понівеченій правиці… І біль у серці… «Коханий Край, я не вберіг тебе…»
І дарма сестричка вигукує застережливо його ім’я… Рухом, якого його ніхто не навчав, жбурляє Вогнедан напасника… просто на людину в сірому однострої з золотим шитвом…
У Імператора в одній руці тістечко, а в другій — ціпок… Від того, що княжич Астеонський врізався в можновладця, тістечко летить на підлогу, а ціпок Імператор, котрий свого часу був непоганим вояком і приймав участь в шоррогській війні, коли острів’яни висадилися в Астеоні, одрухово опускає на голову панича Короната.
Якось одразу на галереї збирається багато людей… Охоронці в зеленому… Князь Іскра… Смертельно бліда Конвалія… Князь Ріфін з князем Дагоном, перелякані не менше за родину Пардів… Барон та баронеса Гровтіни…
Однак, Його Могутність начебто не гнівається… Він роздивляється астеонського княжича, котрий сидить на підлозі, тримаючись за розбитого лоба, тоді переводить погляд на Вогнедана. І наштовхується, наче на стіну, на холодну недитячу лють в очах хлопчини.
— Дивись-но, — говорить зрештою імператор, — який вояка… За що це ти його?
— За те, що він назвав Парда псом, — спокійно відповідає чорногорський княжич, дивлячись в лице Його Могутньости з тією ж спокійною зненавистю. І усміхається… Усміхом дорослого, таким несамовитим на обличчі дитини.
Імператор теж усміхається. Він любить силу… І любить ламати силу… Це таки дійсно — Пард… Маленький невпокорений дух… Його дід наказав би катувати хлопчика на очах його рідних, а тоді розіп’яти ще живим на стіні Цитаделі. Але він, імператор Корог, недарма зветься Реформатором… Він не убиватиме дитя, що вміє ненавидіти по-дорослому. Він перетворить цю ненависть на любов. Перетопить, наче в тиглі… Імперії потрібні не тільки вовки та пси… Парди теж служитимуть незгірше…
— Гаразд, — всміхається знову Його Могутність, — ти виявився сильнішим, маленький Пард, а отже — твоє зверху. Сила — вінець усього… Слабкі не мають права на життя… Ти з роду воїнів — так будь воїном! Я зачисляю тебе до Моанської військової школи… Ти письменний?
— Так… — вимовляє Вогнедан, ще не зрозумівши, що з ним хочуть зробити.
— Одразу на другий курс, — мовить Імператор задоволено, — сьогодні ж тебе доставлять до школи. Нема чого розтягувати прощання, вірно, родичу Іргате?
Князь Чорногорський не має сили відповідати. На його руку зіперлась Конвалія, яка, здається, ось-ось зомліє.
— Пошліть, — продовжує Його Могутність, — за найнеобхіднішим… І очікуйте в парку… Княжича відпровадить до школи офіцер… І до речі, - в голосі можновладця бринить виразне задоволення, — якщо княжич не довчиться, Пардам доведеться покинути Південний Данаділ… Так що добре вчися, хлопчику — твоє офіцерське звання є ціною твого майбутнього данадільського намісництва.
Вони сидять на лаві, зробленій по начеркам великого белатця Бареллі… Князь Іргат обіймає Вогнедана… З другого боку до нього приникла сестричка. Конвалія поряд з ними — наче чужа. Біла в білому.
Данадільська намісниця, наче наважившись на щось, знімає з шиї медальйон з чорного срібла. Зверху він покарбований плетеним візерунком… І важко знайти на ньому потайну защібку.