— Візьми, сину, — шепоче, — це оберіг… Вдягни на шию…
Вогнедан погордливим рухом відштовхує медальйона, але тут втручається Дана, хитрунка Дана, котра бачила, як ронила сльози Конвалія над чиїмось малюванням у медальйоні… І навіть встигла роздивитись, підкравшись стиха, лице юнака з очима Драконів.
— Бери, братику, — шепоче Дана, схлипуючи, — бери… Чорний Воїн збереже тебе…
Хлопець вдягає на шию ланцюжка з медальйоном. Його лице заціпеніло в одному бажанні стримати навіть не сльози — крик… Немає на Півдні страшнішої лайки за слово «чорра»… Тепер і його, Вогнедана, вдягнуть в зелене… А потім… Потім…
Ось і челядинець повернувся з речами… Шкіряна сумка…. Штани, сорочки, туфлі… мішечок з флейтою. По мішечку Вогнедан одразу ж проводить рукою, і його затуляє мерехтіння мани, майже не видне людському оку. А ще — модель корабля-дракара, котрий пливе у невідомі краї.
Офіцер-супроводжуючий кораблик звелів віддати.
— Там вам це буде непотрібне, княжичу, — мовив насмішкувато, — у молодих джур немає часу на іграшки.
Вогнедан, зітхнувши, віддає кораблика сестричці. Обіймає її міцно і шепоче на вухо:
— Говори зі мною… Подумки… Щодня говори…
— Обіцяю! — відповідає Дана не вголос і знову заливається слізьми.
До діда Іскри всім тілом притиснувся Вогнедан, і відчуває, як тремтить рука старого Парда на його волоссі.
— Я зроблю все, що зможу, аби витягнути тебе звідти, — шепоче князь Чорногорський, — ти тільки тримайся, онучку…
Мамі Конвалії відважує Вогнедан двірський уклін, навіть не давши доторкнутись до себе.
— Сталося те, чого ви домагалися, — мовить сухо, — через дванадцять років до вас повернеться вірнопідданий Великої Моанії… Не доведеться навіть витрачатись на виховання.
— Вогнедане, — шепоче Конвалія, — Вогнику мій…
— Мене ж звати Зельмом, — як отруту випльовує син, — чи ви забули?
Він рішуче повертається до рідних спиною і кидає офіцеру-чоррі, наче наказ:
— Ходімо!
— Гарним будеш воїном! — всміхається чорра, — іч, хоч би сльозу зронив…
— Не діждете! — кидає Вогнедан і йде… Йде, не обертаючись…
Діда Іскру він того дня бачив востаннє… Без нього виросла Дана… А мама… Мама…
«Я не жорстокий, мамо… Але ви ламали мені душу а тоді жбурнули на жорна, наче жменю зерна… Гіркий хліб вийде з цього борошна, мамо…»
***
Школа чоррів — за містом… Поруч — селище Режіне. Селяни з Режіна приписані до школи і постачають для неї харчі.
Вогнедан виходить з повозу на мощений камінням двір. В кареті він їхав разом з офіцером, котрий пообіцяв йому гарне вояцьке майбутнє. І той же офіцер відвів його до присадкуватої кам’яної будівлі.
— Вас зачислено на другий курс, — сказав він, — отже будете поки що з першим десятком другого відділення. Там якраз є вільне місце… Минулої весни зеленуха — першокурсник гигнув… Навчання не до смаку прийшлось… От його ліжко і займете… джура Пард. Втямив?
— Я не помру, — всміхнувся Вогнедан, — не сподівайтесь…
— Мороки з тобою буде, — хмикнув чорра, — нічого… Не таких обламували…
«Тебе теж зламали, — міркує Вогнедан, — чи ти син батьків-зрадників? Таких, як моя мама… Байдуже… Я не здамся… Навіть через дванадцять років»
А пам’ять послужливо згадує слова вуйни Півонії… Про хорошого хлопчика Кречета Птаху, котрий повернувся через дванадцять літ вірнопідданим слугою Великої Моанії… Котрий, напевне, убив його батька Воїна… Котрий зненавидів рідного брата і знущався над матір’ю… Дванадцять літ… Це ж так довго… Скільки ж це йому, Вогнедану, буде тоді… Майже двадцять років… Дванадцять літ в’язниці… За вбивство засуджують на менший строк…
«Мамо… Для чого ти привезла мене до Моани, мамо…»
Спочивальня першого десятку на першому поверсі двоповерхового довгого будинку.
— Розташовуйся, — повчає офіцер, — ось твоє ліжко… Ось скриня для речей… За кілька днів тобі припасують однострій. Щасливого навчання, джуро…
— Щоб тобі горіти вогнем, — шипить Вогнедан йому в спину. Тоді кидає сумку на ліжко і починає роздивлятися по спочивальні… Десять ліжок… Акуратно застелені… Ні, на одному, біля вікна лежить хлопчина… Колись він, певне, був кругловидим і досить гарненьким, а зараз на вихудлому личку лише очі залишилися. Карі такі очі… Круглі… І видимо здивовані.
— Вітаю, — говорить Вогнедан першим. Так бо велить чемність.