— Та вже ж не в болоті з жабами, — відтинає він, розпізнавши по каліченій шиплячій моанській вимові зелемінця, — скільки змія не квакає, а все одно шипить…
— Ти щось сказав? — це вже вступив в розмову чорнопикий.
— Авжеж, — мило всміхнувся чорногорець, — сказав лишень, що з синів трясовини ніколи не вийде моанців, хоч би вони і всі перевелися на устілки вояцьких чобіт.
Малий Пард трохи не сам напрошується на бійку… Біль і лють вимагають виходу. Він уже й кунтуша потиху розстебнув, і коли чорнопикий хапає його за рукав, вислизає з одежі, наче змій. За спиною — бильце вояцького ліжка… Радко на ліжку поруч… Ну, цей, принаймні, не кинеться. Хворий же…
Хлопці оточили його вчотирьох… Вогнедан ще раз впевнюється, що правильно оцінив розклад сил… Брати — дивні відійшли до своїх ліжок, чорноокий напівкровка — теж. Зостався в стороні товстун, напевне — через лінощі. Четверо — то не так і багато… Він сподівався на гірше опісля розмови з Радком. Вирішив, що зеленухи почнуть його лупцювати трохи не першими, аби вислужитися, чи позбутися покарання. І добре, що товстун виявився ледацюгою.
Бійка для Вогнедана не новина. У своїх військових іграх він і сам молотив супротивника по-справжньому, і йому добре діставалося. Хлопець починає з чорнопикого, бо той є найближче… Ліктем в лице, тоді високому ногою у живіт… Тоді малого, усміхненого — під коліна… Дивись, вже не усміхається. Четвертий трохи відскочив — ногою з розвороту…На пропущені удари малий Пард вже не зважає — заросте, наче на собаці.
Черговий, дорослий чорра з відзнаками старшини, з’явився з запізненням. Хтозна, що він очікував побачити. Але явно не те, як хлопчина — дивний крутиться мов дзиґа між чотирма, ні вже трьома супротивниками. Темноволосий напівмоанець вибув з бійки з роз’юшеним носом і тепер марно намагається зупинити кров.
— Хто почав оце? — питає чорра.
Всі мовчать. Вогнедан теж. Хіба старшина такий дурний, аби подумати, що то він напав на чотирьох хлопців?
Та певне, що так… Бо черговий, обдивившись їх усіх говорить:
— Оскільки усі до карцеру не помістяться — туди піде новачок. Решті — по п’ять різок у день покарань.
— Ми тебе, як вийдеш…, - шепоче високий.
— Я вийду, — обіцяє Вогнедан, — і всіх вас по одному… Запросто.
Карцером є темний льох у цьому ж будинку. Віконечко під самою стелею. Настил з дошок біля стіни… І темрява. Хоча темрява дивному не завада. Такий сьогодні був довгий день… Ще зранку він був вільним, мав поруч діда, сестричку… Маму. Хай як не було йому боляче, але він все ж таки сподівався на те, що мама припинить оті знущання над ним та Даною. Або, принаймні, дідо забере їх до Ігворри, а там уже й до Лелечого Гнізда недалеко.
Дванадцять літ… Перший день з дванадцяти літ…
Міряє кроками Вогнедан крихітну цюпу. Аби не розридатись вголос, починає уявляти, що він — дорослий повстанець… Що його схопили десь у Квітані. Що завтра страта. Що не можна, аби ворог бачив його біль.
— Трисвітле Сонце, — бурмоче Вогнедан колись прочитані рядки, — ти завтра зійдеш над моєю смертю… Спий сльози, як росу спиваєш вранці.. Дай сили всміхнутись ворогам в обличчя…
Подерта в бійці вишиванка — єдине, що зв’язує його нині з далеким домом. Завтра її, напевне, відберуть. Волосся теж обстрижуть. Тут уже не пройде вихватка зі спробою самогубства. Повісився ж той, бідолашний Лановий чи Луговий… Ніхто й не заплакав.
— Не діждете, — шепоче хлопчина, — не повішусь. Витриваю…
Чомусь згадався стрий Ольг… Таємничий стрий Ольг… Він, Вогнедан, відчував причаєну силу цього непримітного торговця винами. Якось, коли він був ще зовсім малим і почав вередувати, стрий взяв його на руки… А він тоді почав вимагати, аби стрий заспівав йому колискову…
— Чорна рілля ізорана, — наспівує нині Вогнедан колись почуту пісню, — чорна рілля ізорана, та й кулями засіяна…
Не знав стрий колискових… А може забув їх усі, окрім цієї страшної пісні…
— Білим тілом зволочена… — виводить стиха чистий голос хлопця, — білим тілом зволочена, та й кровію сполощена… Вітер віє по долині, лежить воїн на купині…
Отак і його тато лежав десь у Квітані… Серед мертвих повстанців… Ой, ні… Що там говорила вуйна Півонія… Підірвав себе… Разом з криївкою… Чорний Воїн…
— Ані тата, ані мами… Ані кради, ані ями…
Його батько сам спорядив собі поховальне вогнище, гідне князя прадавніх часів… Палаюча хата стала його крадою… Аби тато знав, де зараз його син…
Місячне світло падає крізь віконечко. В цьому світлі Вогнедан відкриває медальйон і вдивляється до болю в очах в юне лице Дракона. Тоді переводить погляд на усміхнене дівча в блакитній, гаптованій золотом сукні…