Це не може бути мама… Мама ніколи так не усміхалася… Мама ніколи не носила блакитних суконь, гаптованих в сонячний коловрат…
Хлопець закриває медальйон і проводить по ньому рукою… Ледь помітно мерехтить мана. Тепер це образок святого Зельма. Авжеж, воріженьки побачать саме це… Як там його флейта? Божевіллям було брати її з собою, але хіба те, що трапилось з ним, не є божевіллям?
— Спати! — наказує сам собі Вогнедан і лягає на голі дошки, тримаючи в пам’яті горде лице чорноокого воїна з роду Ведангів.
«Присніться мені, татку… Будь ласка…»
***
Перший десяток другого відділення відпочиває опісля занять…
Власне, заняття ще не почалися… Ще не з’їхалися старші зелепуцьки з вакацій. У них вони довші, ніж у малечі. Але вояк не мусить лінуватися. Тому муштра продовжується і влітку, а у зеленух так і ніколи не закінчується.
Вогнедан вже знає по іменам своїх колег. Ні, він з ними не знайомився. Тоді, другого дня, його просто з карцеру повели до перукаря, і той обстриг хлопчині довге чорне волосся. Вогнедан стерпів наругу мовчки. Він пам’ятав, як у тому житті йому обстригли косу. Аби вивести потім на рабський ринок. Чого й чіплявся за свою зачіску, опираючись матері аж до леза ножа біля власного горла. Але тут він нічого зробити не міг. Від перукаря його повели до кравця, котрий зняв з нього мірку для однострою і військового вбрання. Чорногорку при тому не зняли, а зідрали. Хлопець знов таки промовчав. Він знав уже, що мовчанка теж є зброєю. Як і усмішка.
Сніданок за оцими справами Вогнедан пропустив, а вечерею його не нагодували. Останній раз він їв на балі. Отой марципан, навпіл з сестричкою. Однак, нагадувати про їжу не став. Для чого? Аби посміялися? Перетерпить, не маленький.
У спочивальні, куди його завели одягтися, його сумка, розкрита, валялася на підлозі. Мішечок з флейтою закотився під ліжко. Його так і не помітили — мана ще діяла. Вогнедан ще раз напружився, погладив мішечок, поклав його на дно сумки, тоді витрусив одяг і вдягнув сорочку моанського крою і штани. Ось коли знадобилася придбана мамою одежа… Мама… Ні, не думати…
Далі був майдан під пекучим сонцем і муштра до самого обіду. Обід був простий, але ситний… Суп, каша, м’ясо… М’яса Вогнедан не їв, тож висьорбав суп, поїв каші — і знову на муштру… Тоді — вечеря, опісля — церковна служба. Церква була тут-таки, при школі…Служив гладкий панотець, який чимось нагадав Вогнеданові ігворрського священика, пана Отіна. Такий же масний погляд і роблений усміх… І аж тоді — вечірня повірка.
— Зорко Кілені! — вигукує старшина.
— Я, — відповідає звільна товстун. Він має такий вигляд, наче й на муштрі спить, і на молитві. На повірці теж. Прокидається лише під час годівлі.
— Квітін Моан!
— Я! — вигукує темноволосий напівмоанець, якому Вогнедан вчора розбив носа. Ніс добряче розпух і схожий на сливу, яку добрі люди звуть «чорногоркою». Пард мимоволі усміхається… Війна його не лякає. Треба буде — ще додасть.
— Лемпарт Зоот!
— Я! — дзвінко випалює чорноокий напівкровний. Дивна кров в ньому точно є — он і вилиці високі, і очі трохи видовжені… Лемпарт… Знайоме прізвище… Як там, у Гербовнику… Лемпарт Болотяна Рись… І гасло… «Пребудемо достойні»… Важко тут… достойним пребути. Ну, хоч битися не кинувся, і на тім Богам дякувати.
— Лірін Хаор!
— Я! — пищить гостроносий хлопчина. Напевне, підлабузник… Ота його усмішечка… Ну, нехай… Зладнаємо і з ним.
— Лускін Хорд!
— Я! — бадьоро відгукується високий хлопчина, той, що дражнив його вишиванкою. Отут буде більше мороки…
— Пард Зельм!
— Я, — звільна мовить Вогнедан.
— Ще раз! Повторити!
— Я…
— Завтра без сніданку, — говорить старшина, — з молитви одразу на заняття. Аби говорив голосніше.
Вогнедан знизує плечима. Ускочив… Вперше, але не востаннє… Доки не звикне.
— Радко Люс!
— Я! — відгукується хоровитий хлопець з Квітану. Він, до речі, начебто ще нікому не нажалівся за говірку. А може вже настукав… День для покарань… Його, Вогнедана, ніколи не карали на тілі… Ну, мама ляснула кілька разів. Це не в рахунок… А різки… Як це витримати… Як вижити… Не біль лякає — ганьба і безпомічність… Вогнедан зітхає і продовжує слухати.
— Ставський Карін!
— Я! — відгукується кароокий брат-дивний… Красивий ти, хлопче… Шкода, що потрапив сюди.