Вечір… так тоскно… От якби почути Дану… Обіцяла сестричка щодня говорити з ним, та видно відстань не дозволяє…
Давить на груди зелений однострій… Як камінь.
От, якби він мав свого Дракона… Свого Воїслава, котрий би визволив його… Вони б втекли звідси далеко-далеко… Ні, не буде у нього такого друга… Він один… І Дракон, і Пард, і Саламандр… І загине тут самотою.
— Воїславе, — шепоче хлопець пересохлими вустами, — вони мене вбивають… Воїславе…
І хтось наче відгукується… Ледве чутно… Але щезає тінь чужого голосу, бо в голові задзвенів голосок Дани… Сильно… Аж боляче стало…
Сестричка оповідає останні новини… Вона не винна… Вона старалася… Але наче натикалася на стіну…. А ось тепер він її покликав… Нехай він завжди її кличе… Вона почула, як він думав про Воїслава…
Вони все ще в Моані… Дідо весь час кудись їздить… Мама плаче… Його кораблик цілий… А зараз вона сидить на ліжку, сумує і дивиться на малювання Радина Радка.
— Тут зі мною, — відгукується Вогнедан, — вчиться хлопець на прізвище Радко…
— Може родич? — озивається в голові голосок Дани.
— Не знаю, — зітхає Вогнедан, — я не питав його про рід.
Він не говорить сестрі ні про карцер, ні про різки. Навпаки, хвалиться, як він першого ж дня набив аж чотирьох другокурсників. Дана веселішає. Її радість жовтогарячого кольору… Як помаранч…
Тепер малому чорногорцю трохи легше. Він знову не сам. З цього дня він навіть намагається потрапити до карцеру, аби говорити з сестрою без перешкод…
Настала рання моанська осінь, а з нею почалися заняття. Звичайні заняття, такі він і вдома мав. Математика, мови… Моанська, ішторнійська… Історія Імперії в дуже розширеному вигляді. Куди там Зводу — Літопису… Лише першопочаткам Моанії присвячено цілих три книги… Література… Початкові військові знання… Тваринознавство… Рослинознавство… Історія зброї… Навіть музика…
Вогнедан і досі не має приятелів… Вже й зима настала, і засипало все пухким снігом, який вдома буває тільки в горах… І ось вона вже минає… Весна скоро… тоді літо… Влітку закінчиться перший рік з дванадцяти…
Малий Пард розуміє, що не треба рахувати дні… А ще не треба повсякчас прислухатися до себе — чи не втратив чогось… Чи не зломився… Бо уже втратив… А якщо ще не зломився, то тільки завдяки Дані… Її голосок не дає заснути совісті. Її оповіді надають йому сил… Бо тут не зостанешся хорошим… Бо тут мусиш вчитись ставати катом… Бо так тяжко стримати руку, коли доводиться виконувати наказ старшини про покарання над тим же Лускіним, або Хадіним. Через оці покарання і не вилазить з карцеру Вогнедан… Бо не хоче… Не хоче ставати чоррою і катувати своїх же колег… Спершу їх, а згодом — кого накажуть? А не діждете… Краще вже посидіти у льосі.
Двічі за зиму хлопчина потрапляв до шпиталю. Одного разу його таки заскочила зненацька нерозлучна трійця — Лускін, Хадін та Лірін. Результат — зламана рука, яка зрослася на диво швидко… Лікар, теж військовий, аж здивувався. Другого разу його за те, що не доніс на Ставських, які перемовлялися говіркою, поставили на пост у дворі в самому сукняному однострої…На братів все одно хтось доніс, а йому знову шпиталь, важкий кашель, гарячка… І досить швидке одужання на здивування лікаря-чорри.
Тепер Вогнедан зрозумів, чому весь час хворіє Радко… І чого повісився його попередник… В цій проклятій школі ніби під виноградним пресом — тиснуть і тиснуть… Та бризкає цей виноград не соком — кров’ю.
Ставські весь час крутилися біля нього опісля того, як Вогнедана виписали зі шпиталю. Та він на них не зважав. Сяде біля комину і дивиться у вогонь… Слухає Дану.
Дана сповіщала, що вони в Боговладі. Вона і мама. Дідо Іскра поїхав до Ігворри… Хотів і її з собою взяти — вона відмовилась… Побоялася, що не буде його, Вогнедана, чути з такої далечіні… Мама… Ні, з мамою все гаразд. І говорити стала по-нашому, і одягає її по — чорногорському… І пробачення просила у неї, Дани… Дана вважала, що варто пробачити маму… Їй легко так говорити — не вона ж носить однострій.
Змінилося все влітку… Ну, по перше — закінчилися заняття. Учителів, теж чоррів, Вогнедан навіть на ім’я не знав. Звертатися до них треба було — «пане наставнику». Краєм вуха він чув, що кожен має яке-то прізвисько, але не дуже звертав на те увагу. Дорослих чоррів хлопчина і за людей не вважав. Дають якісь знання — та й годі.
Двох старшин, котрі наглядали за другокурсниками, дражнили — Зануда і Паскуда. Зануда був трохи кращим. Він, щоправда, до всього присікувався, але не карав даремно… І з ним можна було боротися…