— Кріне, не смій! — вигукнув чорногорець, кидаючись на Ставського, — наказую — не смій!
Він встиг зірвати ременя з шиї хлопчини, і той сповз на підлогу та зайшовся слізьми.
— Що це ти надумав? — спитав Вогнедан різко, — вмерти тут, у відхідку, на радість ворогу? Аби говорили: «Ще один зеленуха гигнув?» Припинити зараз же! Наказую тобі жити!
— Пробачте, — вишептав Ставський, — пробачте, Повелителю…
— Як ти мене назвав? — спитав Вогнедан ледь ошелешено, присаджуючись поруч, — який я тобі повелитель… Я — джура Пард… Чи ти зовсім здурів з переляку?
— Пробачте, — знову вимовив Ставський, — колись брат читав мені вголос… Ще вдома, у Північному Данаділі… Одну старовинну книгу…Про Повелителя Вогнедана… Ви так на нього були схожі… В отому кунтуші та у вишиванці… Пам’ятаєте, коли вас привезли сюди… У вас ще довга така коса була… Дарин коли глянув, то сказав мені потім — ну просто Повелитель… Ми вас так і звемо між собою…
— Ми — це хто? — спитав Вогнедан різко. Він не вірив… Він нікому не вірив в цьому пеклі. І не збирався ні до кого прив’язуватися душею. Аби самому не повіситися потім в разі приятелевої зради. Досить з нього мами Конвалії.
— Ми з братом, — прошепотів Крін, — тоді Світлян та Зорик… Словом — всі зеленухи…
— Світлян — хто це?
— Радко…
Вогнедан хмикнув. Він не забув, як квітанець першого ж дня дав йому зрозуміти, що друзів у зеленухи бути не може. А Зорик — це, певне, Лемпарт… Оце халепа…
— Кріне, — сказав він врешті, - я цілий рік боровся сам. Ви мені не допомагали… Я вдячний вам принаймні за те, що ви не били мене разом з зелепуцьками. Тож дайте мені нині спокій. Я хочу вижити тут. І виживу. Вставай, ходімо до спочивальні… Назавтра, мабуть, опинимося в шпиталі…
— Як ми могли комусь довіряти, — прошепотів малий данаділець, — ми перший рік і одне одному не вірили… Думаєте, чому повісився Чеслав? Ну, Луговий… До нього увійшов в довіру Лускін… Ще як ми одне одного не знали… Присягав, що батьки віддали його в чорри проти його волі… Вони ще з одного міста були, з Радину… Чеслав довіряв Гордану як собі… Ну, Хорду… А потім… Потім той його здав… І Радка, бо той якось пристав до них у приятелі… Ми з братом тримались осторонь, а Лемпарту вони побоялися довіритися, бо він напівкровний… Світлян витримав, хоча їх з Чеславом страшно карали тоді… І били, і під дзвоном прив’язували… Ви ще під той клятий дзвін не потрапляли, і не дай того Боги… А Чеслав повісився… Вони тікати хотіли…
— Мені тікати не можна, — сказав Вогнедан, — я — імператорський заручник… Платня за мою волю — землі Південного Данаділу… Вставай, джуро! І забудь про все…Відлежимося в шпиталі — відпочинемо…
— А ви жорстокі, Повелителю, — вимовив Крін, дивлячись на нього з болем.
— А чого ж ти хотів? — різко спитав Вогнедан, — моєї дружби? У чорри немає ні друзів, ні батьків, ні імені. Я — Зельм Пард, а ніякий не Повелитель… Я вже забув запах вишневого цвіту і смак джерельної води… І обличчя рідних теж забув. І друзів — а у мене були друзі. Ти мені їх заміниш, чорро? Чи твої колеги, котрі не змогли навіть дати відсіч трьом виродкам, які напалися на новачка. Кожен сам за себе! Втямив?
— Тоді для чого ви зняли мене з ременя? — прошепотів Крін, — я більше не можу так жити… Брат міцніший за мене, але і він уже…на межі… Що нам робити? Ви такий сильний… Поможіть!
— Скажи мені, Кріне, — раптом спитав Вогнедан, — чому твій брат весь час мене лупцював замість тебе?
— Бо я ніколи не звів би на вас руку, — мовив маленький дивний, — я просто не зможу…Мені здається, що ви і є отой Вогнедан — Повелитель. Син Святослава… Я…я занадто вразливий… Це брат так говорить. Він жаліє мене…
— Вставай, — зітхнув Вогнедан і з зусиллям звів невдалого самогубцю на ноги, — а то прийде до спочивальні Паскуда й кинеться нас розшукувати. Зіприся на мене… Тебе як насправді звуть?
— Богданом, — сказав Ставський і схлипнув, — а брата — Богодаром… А Лемпарта звуть Зореславом…Він наш, хоча й мав батька-моанця… Він незаконний, розумієте? Ви йому про кров не здумайте сказати, бо він записаний на материн рід і дуже пишається з того.