— Ходімо, Богдане, — мовив Вогнедан вже лагідніше, — в шпиталі ще поговоримо. Там не так стежать…
До шпиталю вони зголосилися цього ж вечора. Військовий лікар-чорра змазав їм побиті спини смердючим мастилом і відвів до кімнати всього на два ліжка. Тут можна було поговорити не боячись, що підслухають… На ніч у шпиталі залишався лише старий слуга-челядинець.
Слуга вже мирно хропів, коли у коридорі залунали обережні кроки…В прочинені двері заглянув Ставський-старший.
— Брате? — прошепотів він, — як ти?
— Краще, ніж могло б бути, — вимовив Богдан, — завдяки Повелителю… Він мене з зашморгу витягнув.
Богодар зайшов до кімнати і присів на краєчок Вогнеданового ліжка. Взяв його руку, підніс до вуст.
— Я вдячний вам, — вимовив протягло, — пане Вогнедане… Якби не стало брата — я б теж наклав на себе руки.
— Чи в Північному Данаділі, - гостро спитав Вогнедан, — уся шляхта геть нестійка духом? Що це за думки, Богодаре Ставський? Яке гасло твого роду?
— Дух не вмирає, - прошепотів Богодар, — але ж то дух, Повелителю…
— Повісишся, не виконавши свого призначення — помреш і духом, не тільки тілом! — відтяв Вогнедан, згадавши вуйну Вербену, яка саме так потішала тих, хто слабнув. Він і досі не знав, що йому робити. Рік хлопчина відчував, як в ньому самому поволі гасне душа… Знову розбурхувати цей вогонь… Дружба… Приятелі… Хто має друга — той вразливий. Його, Вогнедана, досі ніщо не торкало, бо він був сам…
Але ж не може він покинути напризволяще оцих двох хлопців, котрі дивляться на нього так, наче він зійшов з небес… Які йому довірились… Та й дуже хочеться зробити щось наперекір оцій клятій школі… Гаразд… Принаймні — спробувати можна…
— Ти як сюди прийшов, Богодаре? — спитав він Ставського-старшого, — тебе не розшукуватиме Паскуда?
— Ні, - мовив хлопець, — я зробив на ліжку кокон…З ковдри і подушки… Наче сплю…
— Завтра зможете прийти втрьох?
— Зможемо! — радісно сказав Богодар, і Вогнедан поклав застережливо пальця на вуста. Ставський закивав, тоді підвівся і щез за дверима… А Вогнедан усміхнувся Богдану, котрий не зводив з нього захоплених очей, і поринув у сон.
Лікар визначив їм тиждень лікування. Це було щастя — в шпиталі і годували краще, і не карали на тілі. Не говорячи вже про те, що не ганяли на муштру. Та й цей військовий лікар не був злобним. Може — завдяки своєму фаху. Коли він обдивився їхні збиті спини, то лише головою похитав. А коли побачив на Богдановому горлі слід від ременя — тоді і прописав їм аж сім днів відпочинку.
За день Богдан наговорився від серця… Переливчаста говірка Данаділу так і лилася з його вуст. Вогнедан все більше помовчував… Відкривати душу його відучила мама… Але й не зупиняв Ставського — хай наговориться.
Ставські були родом з міста Стави Північного Данаділу… У них неподалік був свій маєток, який звався «Ставки»
— Ми доброго роду, — шепотів хлопець, — тітка мого батька, пані Ведана Ставська, була дружиною самого князя Воїслава Ведангського…
Богдан напевне вважав Три Роди, що походили по прямій лінії від Небесних Дивних, вершками ельберійської шляхти. Вогнедан швидко вирахував, що Ставські йому ще й родичі… Ну, певне… Брати у других, такі самі, як Лелеги. Тільки по роду Драконів. Богдану він про це не сказав — такі речі не до розголошення в школі чоррів. Але зрозумів, що це судьба…
Батько обох братів, Богуслав Ставський, потрапив у велику біду… З отими книгами, про які згадував його син… Довірився одному приятелеві, а той доніс на нього. Доніс, бо гострив зуби на отой маєток…
— Він мамин брат у других, — оповідав Богдан, — ніхто не міг і подумати…
Словом, Богуслава Ставського засудили на десять літ золотих копалень… З яких мало хто повертався. А родич запропонував їхній мамі підтримку, руку та те гниле яблуко, що було у нього замість серця…
— Мама наша теж доброго роду, — зітхнув малий Ставський, — з Горобинських… Пані Станіслава Горобинська…
Вогнедан перебирає в пам’яті листки Гербовника… Ну, так… Герб квітанський — кетяг горобини, присипаний снігом, нечастим гостем у Квітані… І гасло… «Опиратись до останку»
Отже, пані Стася Ставська, в дівоцтві Горобинська, не стала й слухати свого родича-дженджика… І тоді той домігся, аби в примусовий набір взяли обох її синів.
— Зазвичай беруть старшого, спадкоємця, — зітхнув Богдан, — а нас забрали обох. Мама провела нас так, наче ми вже померли…Навіть прочитала над нами відхідну… Маєток їй, напевне, доведеться покинути, бо той клятий дженджик все одно не дасть їй спокою. У батька ще зостався дім в Боговладі, там його тітка живе… Ще одна, панна Віста… Самотня… Може, мама туди поїде… Ми не знаємо…