Мама ходила по замку, наче привид. Біла в білому… Виконувала обов’язки намісниці, їла, розмовляла… Як нежива… Якось прийшла до неї вночі, залила слізьми, засипала поцілунками… Щось намагалася пояснити гарячим шепотом… Зрозуміла Дана одне — мама не хотіли, щоби вони загинули як татко Воїн, і вуйна Ружена… А що боялася Конвалія розповісти доньці про батька Веданга, то і пояснення вийшло незрозумілим. Добре, що Дана знала це все… І не відштовхнула мами…
Зникли з дитячої моанські книги… Знову з’явилися на світ з глибини шафи гаптовані сорочечки, спіднички та сукенки… Та найкраще Дана почувала себе в братових сорочках та штанях. Наче зберігала його тепло ця проста одежа… Мама їй того не боронила… Мама тепер взагалі нічого їй не боронила… Рада-покоївка, котра їздила з ними в Моану, ходила за своєю пані слідком, боячись самогубства. І панночці малій водно шепотіла: «Не залишайте, дитинко, маму саму…»
Так і перебули вони зиму… Лише навесні трохи отямилась Конвалія… Дана тепер жаліла маму… Стиха лащилась, розмовляла… Тому і вижила намісниця…
А влітку у Боговладі з’явився стрий Ольг… В одежі з чужого плеча… Страшний, вихудлий, золотаві очі горять мов жарини… Мама спершу його навіть не пізнала… А пізнавши, звеліла слугам готувати купіль і вечерю…
— Ти думаєш, я сяду за твій стіл, племіннице? — спитав Ольг так, що навіть Дані, котра ховалася за дверима спочивальні, моторошно стало.
— Я…, - сказала Конвалія, — я не хотіла…
— Ти не знаєш? — страшним шиплячим голосом вимовив стрий, — хіба ти, дурне безмізке дівчисько, не знаєш, кого ти віддала ворогам до рук? Який чорра повернеться до Чорногори через десяток років… О, хоч би я не дожив до цього дня, коли Князю «тіней» доведеться знищити Вогняного Ельфа…
— Він не уб’є мого сина, — вишептала Конвалія, — отой ваш Князь «тіней»…. Він же теж дивний…. Він не зможе…
— Зможе, — сказав Ольг, — зможе, Конваліє… Але чи здолає? Хлопець почне блискати від часу дозрівання… Там ніхто йому не допоможе… Там ніхто не навчить керувати силою… Але там дуже швидко зрозуміють, що за зброя потрапила їм до рук… Його треба знищити зараз, Конваліє… Доки в ньому не пробудився вогонь…
— Нехай отой Князь «тіней» забере його звідтіля, — мовила Конвалія, — на Сіллон… Нехай я ніколи його більше не побачу… Тільки не убиває!
— Данадільська наміснице, — вимовив Ольг, — порахуй, скільки селищ в Південному Данаділі… Потім порахуй скільки там людей… Стільки ж опісля того буде рабів, Конваліє… Південний Данаділ — родючі і багаті землі… Імператор розпродасть їх своїм наближеним. Разом з людьми, Конваліє…
— Мені до того байдуже! — вигукнула жінка, — мій син…
— Ти думала про сина, коли заборонила йому говорити мовою предків? — тихо сказав Ольг, — коли ти топтала йому душу, ти думала про сина? Ні, Конваліє, ти думала про себе… Ти боялася, що тобі доведеться його ховати… А таки доведеться…Ти надію людей і дивних вдягнула в закривавлений однострій, Конваліє… Вся повстанська кров — на отих зелених одностроях… Кров твого чоловіка там теж, Конваліє… Тож готуйся зустріти дух Дракона, який спитає у тебе: «Що ти зробила з моїм сином?».
І мама впала на крісло, а стрий навіть не підійшов до неї, а подався геть, по дорозі подзвонивши покоївці. Ось і тупцює під дверима у стрия Ольга Дана. Потім наважується, і штовхає двері…
У маленькій віталеньці нікого нема. Дана звично ховається за штору. Вона ще не знає, про що говорити зі стриєм Ольгом… Хотіла попрохати його, аби він відписав мамам друзів Вогнедана, а тепер доведеться просити, щоб він умовив отого Князя «тіней» не вбивати її братика… Братик ніколи не стане чоррою… Він хороший…
Стрий Ольг виходить з гардеробної… Він уже скинув чужий одяг і є нині в сірих штанях, заправлених в чоботи. На лівиці який-то шкіряний браслет-нарукавник. Широкий… Сорочку тримає в руках, видно, зібравшись одягати… На грудях стрия…ой, де це він міг так обпектися… І ще один шрам, круглий… Напевне — від кулі…
А стрий задумався так, що й про сорочку забув… Ходить по кімнаті як звір по клітці… І з жахом бачить Дана, що й спину її любого родича помережили довгі глибокі рубці, а на правому плечі — ще один опік у вигляді голови якогось птаха…
— Дитя моє, - шепоче Ольг, — дитя моє, Вогнедане…
Дана прибадьорюється… Отже — стрий любить брата… І заступиться…