Володимир Рутківський
Вогонь до вогню
Пролог
Водяний пацюк повів себе розважливо і навіть розумно. Помітивши Тимка, він не дременув у комиші і не вишкірився, аби налякати. Ні, він поглянув на Тимка так, ніби хотів сказати: «А я й не знав, що на цьому острові вже є хазяїн. Шкода, але нічого не поробиш: доведеться шукати інше місце», — і повагом зійшов у воду.
Тимко задивився на довгі водяні вуса, що безшелесно розходилися за пацюком. Ич, всього лише кілька днів, як вони не зустрічалися тут із Зейнулою, а всіляка болотяна звірина знову починає вважати острівець своєю власністю.
Хлопець звичним рухом збив п’явку, що присмокталася було до литки і нетерпляче позирнув у бік протічка, звідкіля зазвичай з’являвся Зейнула. І де це він запропав? Тимко аж крутився з нетерплячки, так йому хотілося розповісти товаришеві, що сталося у Воронівці за ці дні, коли вони не бачилися.
Тимко сидів на кормі, ганяв п’явок, рахував качки, що випливали на чистоводдя. Він навіть пробував насвистувати — проте тривожні думки все щільніше обсідали його. Напевно, із Зейнулою щось трапилося.
І не лише з ним.[1]
Якби місяць тому Тимкові сказали, що він заприятелює зі справжнім руським князем, — він сприйняв би це за дурний жарт. Бо з того часу як прийшли татари, ніхто з воронівських жителів не бачив жодного князя. Кажуть, всі вони загинули у битвах з ординцями або втекли за прип’ятські болота, полишивши своїх підданих на поталу чужинцям.
А тепер один з них — Дмитро Боброк — повернувся. Молодий князь опинився у цих місцях не власною волею: за те, що не захотів стати поплічником татарським мстивий хан Солтан спалив його рідних, а самого Боброка намагався захопити у полон. Багато днів тікав молодий князь з друзями, і коли вже не сподівався на порятунок — раптом налетів загін бродників, перебили бродники татар… та не заради допомоги, а щоб вигідніше продати сміливця його ж таки ворогові-хану.
Але удача була на стороні князя. Малий перевізників небіж Сашко допоміг Дмитрові втекти від розбійників, а Тимко з батьком прихистили його у воронівському лісі. Дмитро ж, одужавши, не залишився у боргу перед своїми рятівниками: вбивши підступного Гирича, він став на чолі бродницької ватаги, яка допомогла воронівцям вперше за п’ятдесят літ перемогти у звитяжному кулачному бою найсильніших батирів придніпровської орди.
Звісно, татарські верховоди — передусім Хасан-бек, володар горошинського улусу, його син Черкиз та слуга Сабир, яким добряче дісталося в потішному бойовиську, — воронівцям цього не подарували, а тому влаштували розбишацький напад на село. Не дуже-то й хотіли присульські татари нападати на своїх сусідів, з якими так багато років жили у мирі та злагоді, а дехто навіть і породичалися між собою, проте Хасан-бекові було байдуже до того. І мабуть, справді сталося б лихо, якби не хлопчик з горошинського аулу, найліпший Тимків друг Зейнула. Він повідомив про напад, і коли татари налетіли на Воронівку — назустріч їм вийшов озброєний загін на чолі зі старостою Коцюбою та князем Боброком.
Це було нечувано — вперше за всі роки татарського панування русичі взялися за мечі. І татари відступили.
І ось тепер Тимко чекає на Зейнулу в умовленому місці, аби розповісти всі новини, а заодно про те, що їхній Дмитро є справдешнім руським князем, і сам великий князь литовський і руський Ольгерд віддав йому у володіння дідизну — канівську землю…
Та чомусь дуже довго не йде Зейнула, хоча він не з тих, хто примушує довго чекати на себе. Може, ним щось трапилося? Недарма Тимків батько, коли всі раділи з перемоги, місця собі не знаходив:
— Коли б це та не окошилося на сватові та його сім’ї, — не раз повторював він. — Адже й сліпому видно, що хтось попередив нас про той напад, добра б їм не було!
І від тих слів у Тимка тривожно стискувалося серце. А раптом батько і справді має рацію?
Врешті, Тимко зважився. Проточком дістався горошинського берега і обережно визирнув із рогози.
Зейнули ніде не було видно. Отари теж. Над степом панувала незвичайна тиша.
Аулу теж не було і більшість юрт валялося на землі, а біля інших метушливо бігали невиразні з такої відстані постаті. Час від часу вітерець повівав з того боку, і тоді чулося розпачливе жіноче голосіння і стривожений гавкіт аульських собак. Навколо аулу маячили постаті верхових, котрі незворушно спостерігали за цим рейвахом.
Вдалині, на самому краєчку виднокола, виднілися темні малорухомі плями. Уважно придивившись, Тимко розпізнав у них отари овець, гурти корів і кінські табуни. Між ними гасали верхові, і все це повільно, начебто неохоче рухалося за Високу могилу і щезало за обрієм.
1
Якщо ви вже знайомі з першою частиною трилогії Володимира Рутківського, то сміливо можете перегорнути сторінку. Та якщо ви не читали цієї книжки, а вам кортить дізнатися, які пригоди привели молодого волинського князя-лицаря на порубіжжя між Україною-Руссю та Степом, візьміть «Двобій з тінню» — не пожалкуєте.