А Дніпро був покритий численними рухомими цятками: то на поклик дзвонів поспішав люд з Коробівки, Крутьок і навіть із самого Переяслава. Ці не питалися, навіщо дзвонять била. Вони знали, в чому річ.
Збиралася міць і покидьки Русі.
З давніх-давен київські князі та можновладці дозволяли селитися на південь від норовливої річки Росі всім кочівникам, хто визнавав княжу зверхність і зобов’язувався служити Русі списом та шаблею. Заносило їх сюди з-за Волги та Дону, з країв тмутараканських — поодинці й цілими родинами, а то й племенами. В їхні звичаї та віру руські воєводи та старости без потреби не втручалися. Досить було того, що в разі небезпеки нові поселенці разом з руссю ставали на ворога. А в перервах між ратними звитягами все йшло, як тому й належало. Вчорашні кочівники продовжували випасати свої отари й табуни, родичалися з русичами, приймали їхні імена та риси — і вже майже нічим не відрізнялися від тих, чиї діди-прадіди мешкали тут з прадавніх часів.
Проте селилися в цих місцях не лише кочівники, а й ті з русичів, кому вже не вистачало місця в селах і містах. Прибивалися сюди ображені долею та старостами, приходили і відчайдухи, за котрими плакав зашморг чи то в татарському аулі, чи в прип’ятському селі. І не заведено тут було розпитувати, звідкіля ти прийшов і чому саме.
Часом хтось із них щезав — поодинці чи цілими ватагами. Одні — назавжди, інші — на рік-два або лише на літо. Ці ловили рибу в Дніпрових заплавах, збирали щедрі меди в дикому полі, полювали на звірину чи подібних до себе. Поверталися або з повними капшуками, або ще біднішими, аніж були до цього. А ті, кому неприкаяне бродницьке життя було не до вподоби чи в капшуках яких висвистував вітер, наймалися за юшку, одіж та стріху над головою до тих, хто це вже мав.
Отак і з’явився невідомо звідки цілий народ, — як перекотиполе, пригнане вітрами. Татарські баші, мурзи, а то й хани, обпікшись на ньому раз-другий, робили вигляд, що черкаських сіл не існує. Ще б пак — здерти з цих поселян нічого не здереш, зате шаблею чи довбнею кожен з них володіє так, що й не знаєш, з якого боку до нього підступитися. Тож найкращий вихід — обходити таких десятою дорогою.
Називали цей люд всяк по-своєму. Татари — козаками, місцеві — уходниками, бродниками, а то й розбишаками. Втім, намагалися їх терпіти, бо саме завдяки їхній присутності тут рідко з’являлися хижі баксаки та ненажерливі тіуни. Бродники теж намагалися місцеве населення без крайньої на те потреби не чіпати, бо не сліпі й бачили, з чиїх полотен робляться їхні штани й сорочки, чиїм хлібом годуються. До того ж, і небезпечно було заводити чвари, бо місцевими були здебільшого ті, хто вже пройшов нелегку школу бродництва і міг повчити цієї штуки будь-кого іншого.
Коли сонце викотилося з-за дерев, на просторій галяві обіч Чорного байраку важко було розвернутися. Всі, хто прийшов чи приїхав раніше, по-хазяйському влаштовувалися в затінку, діставали зі своїх торб печеню, коржі та баклаги. Дехто, приклавшись до них, вже поривався співати пісень. А люди все прибували. Чоломкалися, підсідали до тих, хто прибув раніше, розв’язували і свої торби, питали про здоров’я та долю спільних знайомих — і вже по тому переводили погляд на групу на пагорбі посеред галяви. То була старійшина, сивочолі, мудрі діди, на яких проте ніхто не зважав. Кожен у цьому краї чинив, як хотів, а справедливість вирішувалася в основному кулаками, а то й шаблями.
— Щось не бачу поміж ними головного, Кирдяги, — чулося то тут, то там. — Захворів чи що?
— Не захворів, а втопився, — чулося у відповідь. — Як пішов у травні рибалити на Дніпро, то й досі не випірнув.
— Ти ба, а я й не знав. Значить, друзі, будемо нового отамана обирати. Тільки на біса він здався, не розумію… О, дивися, як Барило біля старшини в’ється! Чи не хоче він на місце Кирдяги?
— Мало хто чого хоче.
Старшину недолюблювали. І було за що. Кожен, хто повертався зі своїх мандрів, мусив здавати десяту частку здобичі у спільний казан, яким відала ця старшина. На харч, на лікування поранених та хворих… Проте куди це йшло насправді і скільки лишалося в руках самої старшини, ніхто не знав. Але що і старшині неабищо перепадало, сумнівів не було: через якихось півроку навіть найхудіший з новообраної старшини гладшав на обличчі, і його погляд ставав жадібнішим.