А з того, що пощастило почути, Сашко зрозумів лише одне: дядькові Дмитрові немає рації оголошуватися нині канівським князем. Треба, аби його обрали бродницьким отаманом. А що це можливо, вони, всі, хто був у хаті, клялися, що голову дають на відсіч. Для цього треба лише переговорити де з ким. Данило разів зо три повторив, що відтепер і він сам, і ті півтори сотні бродників, що примчали на поміч воронівцям, готові йти за князем Дмитром у вогонь і воду, бо на власні очі переконалися, чого він вартий насправді. А завтра таких бродників буде ще більше.
— О, цього не треба робити, — зненацька почув Сашко над собою голос Берендея. — Ти сюди не спати приїхав, хлопче. Краще-но збігай та послухай, про що інші гомонять.
Сашко протер очі і виліз з-під воза. Людей біля байраку, здається, ще побільшало. Попереду промайнула і одразу ж щезла постать Медовухи. Потім Сашко ледь не налетів на Барила. Той про щось неголосно розмовляв з кількома бродниками. Вони весь час озиралися, а потім підморгнули один одному і швидко розійшлися.
«Щось тут не те», — подумав Сашко і подався за жилавим чоловіком з буйним волоссям і руками, що сягали майже колін. Той швидко йшов до байраку.
За хвилину Сашко опинився під густим зеленим склепінням, крізь яке ледь-ледь пробивалося сонячне проміння. Подекуди під деревами сиділи гуртками якісь люди. Це були зовсім не ті люди, що збиралися на галявині. Ніхто не чоломкався і не питався про здоров’я. А от питва теж було чимало.
— Гей, Калитко, підходь-но сюди! — покликали з одного гурту чоловіка, за яким стежив Сашко. — Тут ми дечим розжилися в тих лопухів з возами.
— Не час, братове, — відмовився Калитка. — Чує серце, що ті селюки щось затівають. Тому стежте за Барилом та його хлопцями. Що вони закричать, те ви підхоплюйте.
— То що, Барило в нас вже за отамана? — запитав зарослий по самі очі бродник і сплюнув на землю. — Ет, нема вже на тих гнойовиків Гирича! Та й Держална з Вовком кудись чорт поніс.
— Еге ж, застукали нас зненацька, — згодився Калитка. — Тож, братове, пам’ятайте, що я вам казав.
Зненацька Калитка озирнувся, і так швидко, що Сашко ледве встиг сховати голову за кущем ліщини, а тоді помчав назад. Зопалу він вилетів на узлісся і віч-на-віч зіткнувся з Медовухою.
— Що, приспічило до лісу? — посміхнувся той. Проте, вислухавши Сашкову розповідь, посерйознішав.
— Калитка, кажеш? Що ж, тепер будемо і ми знати, що вони теж готуються. А тобі, хлопче, пощастило: нюх у Калитки звіриний і мало хто виривався з його рук. То біжи до Пилипа і більше щоб по кущах не лазив. Зрозумів?
— Зрозумів, — відказав Сашко. Але до Берендея не поспішив. На галяві всі страхи минулися. Та й сам Берендей послав Сашка розвідати, про що гомонять люди.
Зупинився він біля гурту поселян, які тільки-но почали розв’язувати свої торби. Між ними вже сиділо кілька бродників. Взагалі бродників вирізнити з-поміж інших для Сашка труднощів не складало: у них в руках нічого не було.
— З дороги не гріх і перекусити, — примовляв кривоносий поселянин, викладаючи на траву баклагу і чималого кендюха. — А старшина нехай ще трохи посмажиться на сонці… О, а хто там біля нього стоїть? Ніби не зустрічав такого.
Сашко озирнувся: неподалік від старшинського гурту височів Боброк і про щось розмовляв з трьома бродниками, котрі приїздили на поміч воронівцям. Між ними був і Данило.
— Ге, Мусію, то такий чолов’яга, що я не радив би тобі ставати йому поперек дороги. Про Гирича чув?
— Та хто ж про нього не чув.
— То це саме він забив Гирича. А заодно Михасеві Рибці і Грицькові Сазоненкові голови стяв. А за що? Кажуть, ні за що, ні про що.
— То чого ви сидите? На палю його, та й по тому.
Сашко тихенько позадкував від гурту і подався до Берендеєвого воза. На серці було кепсько. Він так сподівався, що за Дмитра потягнуть руку всі, хто тут зібрався. А воно, виявляється, не зовсім так.
Сонце піднялося досить високо. То тут, то там на галявині почали лунати вигуки:
— А чого це старшина так довго телиться? Оніміла, чи що?
Старшина й справді почувалася ні в сих, ні в тих. Коли з удосвіта Данило Ратище несподівано для неї звелів бити в усі била, старшина відчула себе так, як візник, чий віз котиться під гору, а він втратив віжки. Старійшини підозріло зиркали один на одного, чекаючи підступництва, люто щирилися при кожному необережно кинутому слові, але що робити не знали.
Врешті, коли окремі вигуки злилися в один суцільний, загрозливий гул, на пагорб посеред галявини вийшов білий як сніг Степан Рубець, якого старшина виштовхнула зі свого кола, як найбільш розважливого. Тримаючись за поперек, він вклонився на всі боки, тоді прокашлявся і почав: