Барило стенув плечима і потягнувся до сагайдака.
— Дякую, друже, — сказав Медовуха і підняв обидві стріли над головою. — Тепер, товариство, дивіться уважно! Оця стріла, як ви вже знаєте, належить Барилу. А оця…
Зненацька Барило зробив стрімкий порух, намагаючись вихопити свою стрілу, проте Медовуха був напоготові.
— Е ні, — зі сміхом відсахнувся він. — А тепер, шановна старшино, подивіться та скажіть усім, чим одна стріла відрізняється від іншої.
Старшина довго розглядала стріли.
— Нічим, — нарешті сказав Степан Рубець і повернув їх Медовусі. — І знак на них один і той же. Тільки незрозуміло, до чого ти це ведеш.
— До того, що одна з них впилася Дмитрові прямо проти серця. Щастя, що на ньому була кольчуга. А стирчала вона в Дмитровому плащі, і ми побачили її лише тоді, коли проскакали зо три версти від того місця, де здибали Рибку з Сазоненком. Вилетіла ж вона із засідки, я це добре бачив. А ви кажете — жарти.
Натовп стривожено загув. Барило не зводив з Медовухи побілілих від люті зіниць.
— Але й це ще не все, — продовжував Медовуха. — Мабуть, багато хто з вас чував, що до Києва приїздив великий князь литовський і руський Ольгерд. Проте мало хто знає, що коли він їхав молитися до Лаври, на нього було вчинено замах. І стріла, яка летіла в голову великого князя, була точнісінько така ж, як і оці дві.
Натовп хитнувся і завмер.
— Овва… — стиха мовив хтось.
— Брехня! — щосили вигукнув Барило. — Це все вигадки цього негідника! Клянуся всім, чим завгодно, що мене тоді і в Києві не було!
— Кинь, Барило, — порадив йому Медовуха. — Бачили тебе разом з Вепром. Навіть скажу, де саме. У конюшні, коли ви домовлялися з ним про винагороду за вбивство великого князя. До речі, Вепр уже зізнався.
Барило заціпенів. На його посірілому обличчі з’явилися краплини поту.
— А чому Барилові і не стрелити в великого князя? — зненацька подав голос хтось із байрачних бродників. — Хто він йому — кум чи сват? Було б добре, якби цей замах йому вдався. Знай наших!
— Не турбуйся, знають, кому треба, — запевнив Медовуха. — Так знають, що якби не одна людина, то вже давно б ні від цього крикуна, ні від вас, шановна старшино, — Медовуха насмішкувато схилився перед нею, — і ні від кожного з тих, хто знається з Барилом, уже й духу не лишилося б! А замість Чорного байраку димілося б лише згарище. Бо коли великий князь довідався, що на його життя вчинив замах тутешній бродник Барило, то звелів послати сюди п’ять тисяч кінних і піддати геть все вогню й мечу.
— Братове, не слухайте його! — закричав Барило і кинувся до байрачних бродників. — Ви що — не знаєте цього базікала?
Байрачні бродники розступилися перед ним і знову зімкнулися щільною стіною.
— А й справді, Медовухо, звідкіля ти про це все знаєш? — висунувся із старшинського кола опецькуватий Йовмен. — Невже великий князь такий ласкавий, що дозволив якомусь безрідному бродникові забратися під його ліжко?
Галявиною покотився сміх. Проте Медовуха залишився спокійним. Він з жалем похитав головою і сказав:
— Поїдь, Йомене, до Києва та послухай, про що гомонять княжі люди. А ще краще — розпитай ось цього чоловіка, — Медовуха показав на Боброка. — Бо це та людина, яка прикрила щитом великого князя від стріли Барила. Це та людина, яка заступилася перед ним за Чорний байрак, хоч і могла накласти за це головою. Це — нащадок канівських князів і сам новий князь землі канівської Дмитро Боброк!
Над галявиною залягла така глибока тиша, що кожен тріск галузки міг би видатися ударом грому. Сотні поглядів — захоплених, нажаханих, злих, зацікавлено-недовірливих — втупилися в людину, що з незалежним виглядом стояла неподалік від також приголомшеної старшини.
І було чому. Майже півтора століття на цю землю не ступала нога знатної людини. Нікому не було діла до цього забутого Богом і світом краю. Лише вряди-годи протупотять зарослими дорогами коні і вершники в лискучих обладунках обпечуть настороженим поглядом придорожні кущі, та й по тому. Правда, кажуть, до татар було інакше. Київські та канівські князі були тут частими гостями. Зустрічали їх тутешні вельможні люди, чоломкалися з князями, мов рівня, влаштовували на їх честь пишні учти та молодецькі ігрища. Звідсіля ж разом рушали і на ворога. Але то було так давно, що вже й не вірилося, чи було воно насправді.
І от чи не за півтора століття — перший князь. Піший, без охоронців. Хіба що поруч з ним стоять Ратище з Медовухою та кілька бродників, яким ще вчора навіть у найдивовижнішому сні не могло наснитися таке. Дивно. Ні, мабуть, тут щось не те…