А князь канівський дивився на море голів і думав. Тепер він розумів, що міркування Берендея чи навіть Коцюби були дещо спрощеними і поверховими. Їм потрібна була тверда рука, тож вони бачили здебільшого те, що хотіли бачити, а не те, що є насправді. З одного боку було видно, що одних лише байрачних бродників зібралося не менше тисячі, і це, мабуть, ще не всі. І ті дві — три сотні, що тягли руку за нього, Боброка, були краплею в морі. Тож не тверда рука потрібна в цю мить. І тим більше не сила, яка прагне будь-що підім’яти під себе оце ніким ще не приборкане байрачне товариство. Ні, лава на лаву — ні до чого не призведе, хіба що до крові. Тут потрібне інше — спокій, розважливе слово, але й твердість теж.
— Люди добрі! — гукнув Барило. — Що ви їх слухаєте, як малі діти? Чого це ти, князю, захотів стати ще й отаманом вільних бродників, невже тобі своєї землі мало?
— Скажу, якщо хочеш знати, — згодився Боброк. Він відчував, як у ньому прокидається та сила, що тисячами невидимих стріл розлітається навсебіч і змушує коритися його волі, його слову, навіть його поглядові, — ворожбитство, древнє волхвство. Аби перевірити, чи справді це так, він пильно поглянув на Барила і подумки наказав йому підійти ближче. Барило якось дивно, ніби пручаючись, змахнув руками і ступив крок, другий… Боброк опустив очі. Ні, не варто користуватися цим своїм прихованим даром. Досить і того, що він ніби зсередини побачив цих людей — всіх і кожного…
Барило стріпнув головою, ніби відганяв гедзя і прудко позадкував до свого гурту.
Боброк мимоволі посміхнувся і продовжив:
— Коли хазяїн переїжджає на нове обійстя, то перше, що він робить, — знайомиться з сусідами. От і я спочатку вирішив дізнатися, які в мене сусіди. Та чим це закінчилося — самі знаєте. Мало того, виявилося, що мої сусіди без отамана. Тож я і не відмовлявся, коли дехто почав просити моєї згоди стати ним. А чому не заперечував, теж скажу.
Він замовк, збираючись із думками, тоді мовив далі:
— Ви люди бувалі і знаєте, що нині робиться на світі. Давня Русь повертається на свої місця. І звісно, Орді таке не до вподоби. Поки що вона мовчить, проте будь-якої миті її тумени можуть знову заполонити нашу прадідизну. Тож коли великий князь садив мене на канівський стіл, він велів передати вам, аби ви не забували, на чиїй землі живете і по чиєму наказу маєте негайно йти на ратну службу. А оскільки я розуміюся на ратній справі, то можу не тільки передати веління великого князя, а й докласти своїх сил для того, щоб на його поклик прийшли не якісь там лежні з Чорного байраку, а міцна, добре навчена дружина.
— Ні, князю, не вийде по-твоєму, — озвався зарослий по самі очі бродник, що стояв поруч з Барилом. Боброк завважив, що вони перед цим перекинулись декількома словами. — Ми сюди прийшли пересидіти лиху годину, а не навчатися зранку до ночі ратної справи. А володіти луком і ножем ми і без тебе навчилися.
— Помиляєшся, — різко відказав Боброк. — Час нині такий, що навряд чи знайдеться така нора, де б можна було пересидіти лиху годину. Де б ти не ховався, біда тебе все одно зачепить — чи то руським мечем, чи татарською шаблею.
— Це ще видно буде, — насмішкувато примружився зарослий. — Та мене зара цікавить інше. От ти кажеш: Русь повертається. Але яка ж це в біса Русь, коли на її чолі сидить князь-литвин? А він, може, ще гірший від татарина.
— І на це можу відповісти тобі, — сказав Боброк. — Ось маю листа великого князя Ольгерда до вас і всіх тих, хто живе на землях від Росі до Тясмину і вважає себе бродником. Великий князь підтверджує ваше право селитися, де хто хоче, і запевняє, що у ваші справи втручатися не буде і ваших звичаїв не ламатиме. Він навіть данину не братиме — ні з бідного, ні з багатого.
— Це добре, — загуло навколо.
— Єдина його вимога, — підвищив голос Боброк, — служити йому зброєю.
Лист пішов по руках. Брали його обережно, мов якусь дорогу цінну річ (хоча дехто й ногами догори), шанобливо вдивлялися у візерунково розписані літери і передавали далі.
— По нашому писано. Тоді, мабуть, у Литві таки й справді розмовляють по-нашому.
— Атож, я, коли був у Києві цієї весни, то трохи потерся біля княжої дружини. То всі як один по-нашому балакали. Аж не вірилося, що з Литви прийшли.
— Повернулися, Стецьо. Не прийшли, а повернулися на свою дідівщину.
Лист поволі мандрував по руках і нарешті повернувся до свого власника. Боброк підняв його над головою і сказав:
— А тепер, товариство, порадьте, як з ним бути. Бо велено мені передати його до рук отамана. То кому маю вручати?