На горошинському березі все було так, як і раніше. Ті ж дерева з щільними кущами глоду та дерези, та ж Висока могила виднілася майже на обрії, ті ж отари і табуни рухалися вигину річки. От тільки горошинського аулу не було. Нові господарі поставили свої шатри далеко в степу, за Високою могилою. І серед татарських хлопчаків, котрі переганяли отари чи з пронизливим галайлаканням носилися на прудких кошлатих коненятах один за одним, не було його найкращого, єдиного друга Зейнули.
Цього дня Тимко дістався горошинського берега, коли сонце вже схилялося до землі. Повертатися поночі він не боявся. Місяць був майже вповні, на небі не було ні хмаринки, до того ж, всі протічки Тимко вже вивчив напам’ять і міг би з заплющеними очима дістатися в будь-яке місце на болоті.
Біля берега Тимко прислухався. Тихо, аж дзвенить.
Степ був пустельним, як і завжди о такій порі. З-за Високої могили подеколи долинав собачий гавкіт і жалібне овече мекання. А потім з’явилося кілька кінних постатей. Наче лис навколо їжака, закружляли вони навколо чогось, чого Тимко побачити не міг, і щезли так само раптово, як і з’явилися, залишивши якусь невиразну цятку.
Цятка ця поволі рухалася в його бік. Незабаром Тимко розпізнав у ній чоловічу постать.
Чоловік цей поводився якось дивно. Кроки його були дрібними та обережними, в руках чоловіка був ціпок, яким він невпинно обстукував дорогу перед собою. І все ж, не дивлячись на таку пересторогу, чоловік двічі впав — чи то потрапив ногою до якоїсь нірки, чи за щось зачепився.
Мабуть, сліпий, — здогадався Тимко. — Але що йому робити ввечорі в такому безлюдному місці? І де його поводир?
До цього часу Тимко, коли й бачив сліпих, то тільки в супроводі поводирів, здебільшого малих хлопців.
А ще чоловік чи то розмовляв сам з собою, чи то співав. Коли він підійшов ближче, Тимко почув:
Що було в тій пісні далі, Тимко не почув, бо чоловік знову спіткнувся і впав. Піднімаючись, у відчаї простогнав:
— Звірі, краще б уже забили…
Тепер Тимко бачив чоловіка досить ясно. Він був високого зросту і дуже худий. Через кістляве плече висіла порожня торбинка. Русяве волосся злиплося і лежало довгими пасмами, а замість очей у чоловіка — Тимко відчув, як поза спиною йому сипонув мороз — виднілися чорні плями і з них випливала сукровиця.
Чоловік постояв якусь хвилину, начебто вирішував, куди йти далі, і рушив не вперед, а трохи збочив — саме туди, де була величенька калабатина.
— Дядьку, стійте! — вихопилося в Тимка, коли до калабатини лишалося кроків зо два.
Чоловік завмер. За тим повів безоким обличчям на Тимків голос.
— Хто ти, хлопче? — прохрипів він. — Де я?
— Біля горошинського аулу, — відказав Тимко. — Тільки його вже немає.
— То ти хто будеш — татарча?
— Ні, я русич. З того боку Сули. З Воронівки. Чули про таку?
Чоловік зненацька впав на коліна і простяг руки до Тимка:
— Христом-Богом заклинаю тебе, хлопче, допоможи дістатися на наш бік! Що хочеш віддам, тільки допоможи!
— Не треба мені від вас нічого, — відказав Тимко і шаснув в очерети. За мить вивів звідтіля човна і підігнав його до берега. Виліз з нього і підбіг до незнайомця.
— Сідайте, дядьку, от сюди. Тільки обережніше. Ось так.
Він посадив сліпого на носі човна і відштовхнувся тичкою від берега.
Якийсь час сліпий сидів, безсило опустивши голову, і мовчав. Тимкові здалося, ніби він прислуховується до плюскоту хвиль за бортом.
— А що зараз робиться на небі? — зненацька поцікавився сліпий. — Місяць там чи сонце?
Тимко зиркнув на небо.
— Місяць, — відказав він. — Великий такий, рожевий.
— Ти мені розказуй, хлопчику, розказуй» — попрохав сліпий. — Вибач тільки, що забув запитати, як тебе зовуть.
— Тимком.
— І скільки тобі років?
— Одинадцять, — відказав Тимко. Помовчав і додав: — Скоро буде.
— То розказуй, Тимку, що робиться навколо і де саме ми пливемо. Бо я вже… — голос у сліпого здригнувся, — ніколи більше цього не побачу…
Майже до самої зими прожив Іван Овраменків — так звали сліпого — в хаті Василя Хвоща. Спочатку Іван лежнем лежав, бо такі болячки обсіли його, що навіть шептуха баба Горпина з Лящівки не могла дати їм ніякої ради. Приїздили до нього і заможний Іванів дядь-ко з-під Києва і два ченці з тамтешнього монастиря і якийсь сивий дідуган — у Воронівці шепотіли, що це віщун. Понавозили всіляких дарунків Іванові та Хвощу, і навіть ліру привезли. Це для Івана, бо, казали, гарно вміє він на ній грати. Правда, перед цим хотіли забрати Івана з собою до Києва, проте відступилися — побоювалися, що не витримає Іван дороги.