Коли ж Іван трохи оклигав, то брав ту ліру до рук, проводив по ній пальцями, і вони з Тимком починали співати. І про давні княжі часи заводили, і купальські пісні, й нові — про повернення своїх на землі сивого Дніпра. Та найчастіше заводили вони пісню про бубни, що гудуть в долині. Зазвичай починав Іван густим голосом:
— За річкою вогні горять…
А Тимко срібним дзвіночком (це так Іван казав) підтягував:
— Там татари полон ділять.
Птахом літали Іванові пальці над лірою: то припадали до струн, то завмирали на мить і знову злітали, видобуваючи звуки, від яких аж серце завмирало.
А коли Іван втомлювався, вони починали розмовляти. Тимко вже давно розповів йому про матір і про те, як батько тужить за нею. І про Зейнулу з Алімою розповів. Розповів і про те, що поклявся розшукати їх за всіляку ціну.
— А як ти це зробиш? — поцікавився Іван.
— Дуже просто. Підросту — і піду шукати. Треба буде, то й до самого моря дійду.
— Не так це просто, — заперечив Іван. — Підліток-русич — то ласа здобич для будь-кого з ординців. Не дістанешся й до Ворскли, як твою шию затягне аркан. А далі — рабство, канчуки. От був би ти поводирем… Татари таких не беруть. В усякому випадку, поки ти зі сліпим. Та й то ще сорока надвоє гадала.
Поводирем… Тимко замислився. Воно, звісно, малому поводиреві не позаздриш. Тимко не раз бачив їх, обшарпаних, з вічно голодними очима, сплять де прийдеться. А з іншого боку, он його старший товариш Сашко. Хоч і не поводир, проте теж спав, де прийдеться, і їв, що добрі люди дадуть. А тепер таким цабе став при Дмитрові, князеві канівському, що, мабуть, і не підступишся.
Звісно, Тимкові ніколи так не пощастить, як Сашкові. Проте навряд чи Сашкові можна так вільно розгулювати ординським степом, як поводиреві. І по Дніпру, і до моря, і куди завгодно. А там десь мама, Зейнула, Аліма…
— Воно звісно, — вагався Тимко. — Але хто мене візьме поводирем?
— А хоч би й я, — відказав Іван. — Оце відлежуся в твого батька, потім до своїх подамся, коли ти згоден будеш мене провести до Києва.
— До Києва я проведу, — згодився Тимко. — Коли батько дозволить. Проте мені далі треба.
— А далі, Тимку, буде так. По весні візьму я герлигу, і подамося ми з тобою в степ ординський. Я веселитиму наших бідаків, що нидіють там, а ти шукатимеш, кого тобі треба. А знайдеш — там видно буде.
Тимко пильно поглянув на Івана.
— А не боїшся? — запитав він. — Не боїшся, коли вони тебе знову схоплять?
Іван стенув широкими плечима.
— Ну й що? Вдруге очі не виколять. А мені з ними ще порахуватися треба.
Але Василь не збирався відпускати сина з чужою людиною невідомо куди. І, мабуть, Тимко так би й залишився у Воронівці, якби на ту розмову не надійшов Коцюба. Щоправда, свою думку він висловив не відразу, а лише на третій день, коли дорослі зібралися до толоки. Відкликав Василя вбік і стиха запитав:
— Ну, то як ти вирішив з сином? Відпустиш його з Іваном чи нехай тут загине?
— Тю на тебе, Федоре! — вжахнувся Тимків батько. — Що це на тебе найшло?
— Послухай мене, Василю, послухай уважно, — Коцюба пильно подивився в розгублені очі Хвоща. — Невже ти не бачиш, що довкола коїться? Ось-ось гримне грім, і проллється кров. І першою проллється вона тут, на порубіжжі. Ми з тобою хоч здачі можемо дати і виживемо, коли пощастить. А таких, як Тимка, татари розтопчуть і навіть не помітять. Ти цього хочеш?
Тимків батько мовчав. Лише побіліли пальці, стиснуті в кулак.
— То я ось буду просити всіх, аби відправили своїх дітей якомога подалі від Сули, — вів своє Коцюба. — За Переяслав та Київ, у Литву чи Московщину. Туди, у кого є яка рідня. І коли все вгамується і нам з тобою пощастить — викличемо їх назад. А ні… — Коцюба легенько вдарив носаком у будячину, — хай хоч вони поживуть за нас. Тож, Василю, моя думка така: віддав би ти свого в поводирі до Івана. Родичі його люди заможні і добрі. Тимко там зиму проведе, мов у Бога за пазухою. А потім видно буде, як та до чого…
— Розумію, — глухо відказав Хвощ. — Тільки ж якби ти знав, як воно отут-о.
І він приклав кулака до грудей.
Наступного дня Тимко виїхав на возі Іванового дядька до Києва. Воронівські жінки зшили йому добру торбину, батько поклав до неї всього, що знайшлося в їхній убогій домівці, а рука Тимкова була в міцній Івановій руці.