Посли київського князя
— Ну й пече! — пожалівся Данило, витираючи обличчя широкою, мов лопата, долонею. — А ще тільки травень починається. Що ж воно буде влітку?
— Холодніше не буде, — відказав Медовуха, що на якусь мить порівнявся з велетом. — Буде таке спекотне літо, аж чорти в пеклі носами закрутять.
Поплескав велета по плечу і погнав коня уперед. Данило незадоволено подивився йому вслід: от же ж базікало!
Гаряче літо обіцяв не лише Медовуха. Про це говорили і старі діди, і віщуни, і всі, хто розумівся на цьому ділі. Зима була лютою, малосніжною. Все, що проклюнулося восени, аби заколоситися при літі, вимерзло, а зерно, що впало до землі весною, марно шукало вологи — її не було.
Та не саму лише погоду мав на увазі Медовуха. Напруження між татарами та русичами зростало, з кожної сторони збиралися хмари, клубочився ледве стримуваний гнів.
Степ був готовий спалахнути кожної миті. Хто зможе врятуватися від нещадного полум’я степової пожежі?
Боброк не знав. Але й чекати, поки смерть прийде на землю, не збирався. І посольство до очаківського хана — це перший крок, що мав спрямувати степовий вогонь у потрібному напрямку.
Наказ великого князя був простий: Боброк мав не лише передати дари ханам і підвести їх до думки, що вони повинні відомстити литвинам за київський стіл, а й розвідати, скільки кривих мечів, званих шаблями, зможуть підняти на литвинів ногаєві нащадки. Хоча й твердили ногаєвичі, що сила їхня і міць незмірні, проте все на світі має свій вимір і свій кінець. Це слова великого князя, хоча він тут же признався Боброкові, що не знає, як ті шаблі порахувати.
— Сподіваюся на тебе, княже, та на твою кмітливість, — сказав Ольгерд на прощання. — Виконаєш — честь тобі і хвала, не виконаєш — ніхто тобі за те голови не зітне.
Але очі великого князя при цьому дивилися на Боброка так пронизливо, ніби попереджали: не впораєшся — краще не повертайся. Проте міг би й не лякати своїм важким поглядом великий князь. У Боброка рахунки з татарами значно більші, ніж у будь-кого з Ольгердовичів.
Попереду завиднілася купа дерев, а між ними — звивиста блакитна стрічка, за якою безладно товпилися якісь будівлі.
— Ця річка називається Синіми водами, — сказав Коцюба Сашкові. — А за нею — Торговиця, де торгують усім на світі.
— І найбільше — дурнями, — докинув Медовуха і сплюнув на землю. — Колись я тут не встиг і добридень сказати, як мене обідрали, мов липку. Так що ти, хлопче, — звернувся він до Сашка, — добре тримай свого капшука, коли заходишся торгувати.
— А чим би це я мав торгувати? — образився Сашко.
— Як чим? Тим, що й усі ми, витрішками, — пояснив Медовуха і зобразив пришелепувате обличчя дурня, перед яким зненацька виникли нові ворота.
Брід через Сині води нагадував брід через Сулу до горошинського аулу. Таке ж щільне тверде дно, така ж глибина, і ті ж очерети по боках. І така ж ширина — пліч-о-пліч могло проїхати не менше сотні вершників.
Як тільки перебралися через річку, до них чвалом підлетіли зо два десятки кінних татар. Передній, зі срібним знаком сотника, взявшись руками в боки, запитав:
— Що везете? Десяту частину приготували?
Боброк виїхав наперед і з прихованим глузуванням відказав:
— Ні, юзбаші, не здогадалися. Ми здалеку і ваші порядки нам невідомі.
— Ха! — вигукнув один з татар. — Воно й видно, що здалеку. Мабуть, вилізли з великого болота і привезли повні вози жаб.
Серед почту сотника-юзбаші гримнув сміх. І найголосніше реготав сотник. Відсміявшись, звелів:
— Перевірити, що везуть. І за те, що хизуються незнанням наших порядків, зібрати сьому частину!
— Не поспішай, юзбаші, — зупинив його Боброк і, вийнявши позолочений знак, пояснив: — Я князь канівський, очолюю посольство князя київського Володимира до світлого хана очаківського Хаджибея. А на цих возах — дари ханові. — І, відступивши конем убік, додав: — А тепер можете спокійно брати свою сьому частку.
Юзбаші, здавалося, став меншим на цілу голову. Якусь мить мовчав, тоді улесливо посміхнувся і сказав:
— Вибач, князю. Це вперше за стільки років бачу посольство князя київського. А то все — ваші бродники, наші козаки. Така нудьга, що хочеш не хочеш, а станеш жартувати. Звісно ж, сьома частина — то всього лише жарт.
Боброк кивнув головою.
— Я так і зрозумів. А тепер я б хотів, аби ти дозволив посольству князя київського день-другий відпочити біля Торговиці і привести себе до ладу перед далекою дорогою до світлого хана Хаджибея.