Слідами очаківського хана
Одного тихого ранку на обрії з’явився чималий гурт вершників. Сашко почув, як Коцюба сказав Боброкові:
— Ну, нарешті Хаджибей дав про себе знати…
Проте тут же велів гридням і бродникам на всяк випадок взяти зброю і триматися ближче до возів з дарами.
Вершники швидко наближалися. Було їх сотні зо три, не менше. Не доїжджаючи до посольства кроків на п’ятдесят, передній дзвінким голосом вигукнув:
— Хто такі?
Коцюба відказав:
— Ми посли київського князя Володимира. Їдемо з дарами до світлого хана Хаджибея.
— Я тисяцький хана Хаджибея Тахір-мурза, — відрекомендувався передній татарин. Це був вилицюватий, кістлявий воїн середнього зросту, його невеликі косуваті очі пильно обмацували подорожніх.
— Їдьте за мною, — нарешті звелів він і розвернувся назад.
Очаків чи, як його називали самі татари — Ачи-кале, виявися не набагато більшим від Переяслава. Кілька сотень глинобитних та черепашкових будиночків стояли впереміш з повстяними шатрами. В центрі міста на пагорбі розкинувся садок, серед якого височіло кілька споруд з вузькими вікнами-бійницями. То були будинки хана очаківської орди Хаджибея та його наближених.
Самого хана в Очакові не було. Вже з півмісяця він знаходився біля одного з численних лиманів, який так і називали Хаджибеївським. Там він проводив більшу частину теплих місяців, вправляючись у мореплавстві, мисливстві та військових виправах, і цим був прикладом для інших заможних ординців. Так пояснив товмач Мустем-алі, який був приставлений до посольства одразу по його прибуттю до Очакова.
Русичам виділили кілька шатрів на околиці міста. Кашовари одразу взялися до роботи. Решта кинулася до моря, бо ще ніхто його не бачив. Звісно, окрім всюдисущих Медовухи, Коцюби та Боброка, який, правда, бачив Шведське море, а не Чорне. Вони пожадливо вдихали вологе, ледь солонувате повітря, в той час як Медовуха скорботно зітхав:
— Ет, нема правди ніде! От якби тут був ще наш ліс, та сонце не так палило, то мабуть, кращого місця і не знайти.
— Так-так, — згоджувався Мустем-алі, котрий не відставав від посольства ні на крок. — Кращого місця у світі нема. Тільки навіщо ліс? — Його округле пласкувате обличчя з живими хитруватими очима по-страдницькому зморщилось. — В лісі небезпечно. Ведмеді ходять, дика кішка-рись на голову стриба. А тут, — він повів рукою довкола себе, — зразу видно, є небезпека чи ні.
— А ти, шановний, хоч раз був у лісі? — з насмішкою запитав Медовуха.
— Був, двічі, — відказав Мустем-алі. — Ледь у болоті не втопився.
— До чого тут болото? — здивувався Медовуха. За ці кілька днів він, схоже, неабияк заприязнився з пронозистим товмачем. — Я кажу про справжній ліс із соснами чи дубами. І обов’язково щоб холодок був. А в яру — джерельце з такою водою, щоб аж зуби ломило.
— Степ краще, — стояв на своєму Мустем-алі. — А дерева у нас і свої є.
І він кивав у бік кількох диких маслин, під якими тінь лише вгадувалася.
Сашко цієї суперечки не чув. Ледь побачивши море, він зірвав з себе все, що на ньому було, і кинувся в блакитні, піняві хвилі. Проте за кілька помахів руками стрімголов чкурнув назад. Діставшись берега, почав плюватися так, як ще в житті ніколи цього не робив.
— Що, не сподобалося море? — реготав Медовуха.
— Та яке там, тьфу, море, — відказав Сашко, відпльовуючись. — Одна, тьфу, солона вода.
Нарешті прийшло розпорядження хана: посольству київського князя прибути до його польового шатра на Хаджибеївському лимані. Супроводжувати його мав все той же Мустем-алі.
Сашко навіть збився, рахуючи лимани, через які вони перебиралися. Чи то п’ять, чи то цілих шість. Зате запам’ятав, що всі паромники були руськими бродниками. З Медовухою вони одразу знаходили спільну мову. А от на Боброка паромники дивилися з роззявленими ротами. Ще б пак: в цих місцях отаман всіх руських бродників, та ще й князь, буває не щодня.
Нарешті попереду завиднілася гора з довгими, похилими схилами. Показуючи на неї, Мустем-алі проголосив:
— Це, шановне посольство, наша святиня — Жевахова гора. Біля неї вісім літ тому чауші світлих ханів Хаджибея, Котлабуги та Солтана на корінь вирубали тумени кримського та перекопського ханів, що прийшли з шаблею на наші землі. Гадаю, шановне посольство не дуже добре знає про цю битву, тож дозволю собі нагадати.
Коцюба слухав товмача з кислим виразом обличчя. Зрештою, не витримав, притримав коня Медовухи і пошепки сказав:
— От і бреше ж твій товмач, як Бровко на місяць! Ми вдарили не з-за тих очеретів, про які він варнякає, а з-за того он відрогу.