— Але ж втікали? — запитав Медовуха, підступно посміхаючись.
— Не втікали, а відходили з боєм.
— Попереду своїх коней?
— Та пішов ти! — визвірився Коцюба, і якби Медовуха вчасно не пришпорив свого коня, важкий кулак воронівського старости неодмінно втоптався б у його бік.
Хаджибеївський лиман широким язиком впивався в сушу. З морем його поєднувала протока завширшки з Сині Води. Через протоку був прокладений місток. Подолавши його, посольство подалося вгору звистою дорогою, яка пролягала межи високих яскраво-жовтих круч.
Шатро Хаджибея стояло майже над краєм урвища, звідкіля було видно стільки моря, що аж дух захоплювало. Сашко мимоволі відчув себе чайкою — одною з тих, що з криками літали над головою. Отак би розігнатися, відштовхнутися від скелі і летіти, розставивши руки, мов крила. Проте стрибати не можна було: підійшовши ближче до краю урвища, Сашко побачив внизу не початок моря, а руде каміння, в якому біліло безліч черепашок.
На деякій відстані від шатра очаківського хана півколом розкинулися шатра його мурз. А за ними, біля підніжжя пагорба, впереміж з дірявими шатрами бідаків-татар виднілися маленькі, наче повіті для корів, будиночки, складені з тутешнього дивного каменю-черепашника, що кришиться навіть під руками. Мешканці цих будиночків ще вдосвіта нечутно з’являлися біля юрт знатних людей з хмизом, рибою, м’ясом, кобилячим молоком. Все це вони передавали кухарям і так же нечутно щезали. Сашко жодного разу не чув, аби вони перекинулися між собою бодай словом.
А ще Сашко завважив, що мешканці будиночків-повіток зовсім не були схожими на татар. Біляві, рудуваті, русяві — їм більше пасувало б жити десь під Переяславом, Черкасами чи Києвом. І хоча вони мовчали і при зустрічі з Сашком низько опускали голови, хлопець весь час відчував на собі їхні погляди. Особливо коли прогулювався вузькими, кривими-вуличками цього бідацького селища.
Зрештою його увагу привернула крихітна хатка, що стояла на белебні. Стіни її були потиньковані білою глиною і подзьобані пучками — так робили жінки в їхньому селі, аби глина міцніше трималася. Під стріхою висіли висушені чорнобривці, на рогатому кілочку — глечик та горнятко. Біля хатки був невеликий город, на якому росло чотири дерева та з десяток виноградних кущів — Сашко вже знав, які вони на вигляд. Поруч з хаткою стояло щось схоже на курник, з якого проте долинало козяче мекання. Біля хати поралася ще не дуже стара, хоча і з сивим волоссям жінка. Помітивши, що за нею спостерігають, жінка випросталася і запитально поглянула на Сашка. А оскільки він мовчав, жінка подалася до хати і винесла Сашкові жменю якихось сушених ягід темного кольору.
— їжте, паничику, на здоровля, — сказала вона. І знову поспішила до хати, немов боялася, що Сашко почне її розпитувати.
Сушені ягоди були, мабуть, виноградом, про який Сашко стільки чув, але ще не куштував. Вони виявилися такими солодкими, що наступного дня Сашко знову, ніби випадково, подався до крайньої хати. Жінка, схоже, теж чекала на нього, бо як тільки Сашко зупинився, знову пригостила його виноградом. На цей раз вона не ховалася в хаті.
— Звідкіля будете? — запитала вона несміливо. — Чи не з самого Києва?
— Так, — відказав Сашко, кинувши до рота одразу кілька ягід. — Ми оце приїхали до вашого хана.
— Вибачте, паничику, що зупинила вас, — винувато посміхнулася жінка, — але ви дуже нагадуєте одного хлопчика. Тільки він ніколи не жив у Києві.
— А я там недавно живу, — відказав Сашко. — То в Києві, то в Каневі. А раніше я жив у селі.
— А в якому, не скажете?
— У Воронівці. Є таке село над Сулою. Може, чули?
— О Боже… — прошепотіла жінка.
— Ви що, знаєте Воронівку? — здивувався Сашко. Жінка низько схилилася над грядкою. Сашкові здалося, що вона це зробила навмисне, аби він не бачив виразу її обличчя.
— Ні, — нарешті відказала вона. — Але в мене те… була подруга… то вона саме з тих місць. Багато розповідала про… ваше село. А чий же ти будеш?
— Нічий. Батьки в мене замерзли в лісі, коли ховалися від татар.
— Бідний.
— Я тепер не бідний, — заперечив Сашко. — Тепер мене взяв до себе канівський князь Боброк. Це він із посольством до вашого хана приїхав і мене привіз з собою. А та ваша подруга, де вона?
Жінка застигла. По паузі ледве чутно відповіла:
— Немає вже її.
— Померла?
Жінка знову забарилася з відповіддю.
— Так, — нарешті ледь чутно відказала вона.
— Шкода, — зітхнув Сашко. — А я б її хотів про дещо запитати. В мене товариш є, Тимко. Син Василя Хвоща…