Жінку наче штовхнуло до Сашка. Близько перед собою він побачив її очі — великі, сині, сповнені невимовного болю.
— Як вони там? — пошепки закричала вона.
— Та нічого, живуть, — вражений її поведінкою, відказав Сашко. — Тьотю, а чого ви раптом якісь не такі стали?
— Я? — схоже, жінка вже взяла себе в руки. — То була моя… єдина подруга в цьому краю. І вона так побивалася за ними.
Плач душив її. Вона відвернулася від Тимка і невірною ходою подалася до хати.
«Дивна якась, — подумав Тимко, дивлячись їй услід. — Треба, мабуть, розказати про неї дядькові Коцюбі».
Воронівський староста довго не вагався.
— Показуй, де вона живе, — звелів він. І пояснив: — Треба більше її розпитати про ту подругу. А то, чого доброго, Василь Хвощ кинеться шукати те, чого вже нема…
Жінку вони побачили здалеку. Вона саме білила хату. Та, побачивши Коцюбу, кинула щітку, закрила долонями обличчя і прожогом кинулася до хати.
— Дивно, — вражено посмикав Коцюба свого вуса. — Невже це вона?
— Хто? — поцікавився Сашко.
Коцюба не відповів. Натомість наказав:
— Зачекай мене тут. А ще краще — йди до наших. А я незабаром повернусь, — і рішуче ввійшов у двір.
Звісно, Сашко нікуди не пішов. Він залишився чекати Коцюбу. Проте йому довелося довгенько протупцювати під хатою, поки воронівський староста, зрештою, вийшов на вулицю. Вийшов замислений, навіть на Сашка не глянув.
Сашко побіг поруч, зазираючи Коцюбі в очі.
— Ну як? Що вона сказала?
Коцюба важко зітхнув і провів рукою по Сашковій голові.
— Хочеш знати, хто ця жінка? — запитав він. — Це, хлопче, мати твого товариша Тимка.
— Тимка? — недовірливо перепитав Сашко. — Ви, мабуть, жартуєте…
— Нічого я не жартую, — відказав Коцюба. — Бо знаю її як облуплену. І вона мене теж.
— Ой, а що ж робити? Може, викрасти її і взяти з собою?
— Навряд чи вона сама цього захоче. Тут, хлопче, складне діло. Не для твого розуму це. Та, може, й не для мого. Мабуть, треба ще зайти до неї, коли випаде вільна хвилина.
Проте сталося інакше.
Хан Хаджибей
— Князь київський і переяславський Володимир вітає тебе і зичить тобі, державі твоїй і всім підлеглим твоїм здоров’я і довгих літ процвітання. Хай множаться твої отари і стада, а ім’я твоє хай прославиться у віках…
«Чи так я кажу?» — сам себе запитав Воброк.
Сталося те, чого він побоювався. Все життя відчував відразу до багатослів’я та пишномовства. Над усе полюбляв короткі, чіткі запитання і такі ж чіткі відповіді. Тому й не хотів очолювати це посольство. Проте його переконали, що очаківський хан теж не любитель довгих промов. І зрештою йдеться не про посольство, а про розвідку. А Боброк — людина військова і по найменших ознаках може дізнатися про те, чого десяток послів і впритул не побачать… Цим словам великого князя Боброк протиставити нічого не зміг.
Хан Хаджибей дивився на канівського князя жовтавими, як у дикої кішки, очима і мовчав. Охоронці, два здоровенні, Дмитрового зросту, нукери непорушно застигли обіч нього. Очаківський хан, здається, відчував, як важко Боброкові блукати в хитроплетиві слів, і зловтішався цим.
— Київський князь Володимир? — голос у Хаджибея виявився хоча й не таким гучним, як у Коцюби, проте достатнім, аби його чули навіть у розпалі найзапеклішої битви. — Не знаю такого. Знаю, що є київський князь Федір. Знаю також, що київський улус підвладний ханам Золотої Орди і ніхто без їх дозволу не може поставити будь-кого на княжий стіл. І не тільки на київський.
На дари хан Хаджибей навіть не дивився.
— Князь Володимир є сином великого литовського і руського князя Ольгерда Гедиминовича, — сповільна почав Боброк, відчуваючи, що через десяток-другий слів він або замовкне, або почне говорити так, як звик, а там хай буде, що буде. — І не мені казати, як і за яких умов він сів на цей стіл. Я лише посол і маю передати волю і слово свого господаря. А його слово — слово дружби і приязні. Київський князь бажає жити в мирі і злагоді з нащадком великих підкорювачів сотень земель та народів…
— Не забудь схилити голову, — наказав собі Боброк і вклонився ханові.
— А ще князь київський разом з вітаннями і дарунками передає світлому ханові і листа… — Боброк подав Хаджибеєві згорнутий у рурку шмат пергаменту з сургучною печаткою.
Хаджибей листа не прийняв. Не зводячи погляду з Боброка, він продовжував:
— Так, князя київського не знаю. Зате мені дещо відомо про канівського князя Боброка, який, кажуть, пролив чимало ординської крові. Чи, може, то наклеп?