Про звички могутнього сераскира Мамая ходили легенди. Казали, що він майже нічим не відрізнявся від простого нукера. Хіба що коні — швидкі, мов блискавки, витривалі, наче вовки, і люті, мов гепарди, — видавали, що їхній володар — людина не з простого роду. І ще Мамай понад усе любив усамітнюватися. За будь-якої нагоди — в мжичку, спеку, мороз — галопував кудись у степ, а потім в найбезлюднішому місці розкладав багаття і довго сидів перед ним, роздумуючи про щось своє, недосяжне для інших. Таким Мамай був у молодості, таким, кажуть, лишився й нині. З тою лише різницею, що тепер його самотність берегли десяток-другий наймогутніших нукерів.
Сам Коцюба зустрівся з Мамаєм років з десять тому, коли той ще обходився без особистої охорони. Якось Федір у пошуках кращого хутра і найжирнішої птиці бродникував поміж Ворсклою та Оріллю і одної ночі надибав серед степу невеличке вогнище, біля якого спочивав не те що русич, але й не чистокровний татарин. Голомозий, проте з оселедцем, як у колишніх київських дружинників, він напівлежав перед вогнищем, на якому запікалася куріпка, і навіть не підвівся, коли Коцюба під’їхав до нього. Хіба що кінь незнайомця загрозливо хоркнув і забив копитами. А ще Коцюба вгледів, як в долоні незнайомця на мить зблиснув довгий та вузький ніж, яким добрі метальники потрапляють в око кроків за п’ятнадцять. Тож Коцюба зупинився на межі темряви та світла і звернувся до незнайомця так, як зазвичай зверталися ті, що просили дозволу приєднатися до гурту.
— Мир тобі, чоловіче добрий. Не проженеш?
Незнайомець повагом схилив голомозу голову.
Його очі ковзнули по Коцюбиному обличчю, затрималися дещо довше на коневі і знову втупилися у вогонь. Коцюба, сприйнявши це як дозвіл залишатися, зіскочив з коня і дістав своє їстиво. Розіклав все на траві, жестом запропонував незнайомцеві пригощатися. І коли той проковтнув перший шматок, поцікавився:
— І не страшно одному серед ночі в степу?
Незнайомець ліниво повів широким плечем і зверхньо посміхнувся:
— Кому страшно, нехай в аулі сидить.
Коцюба вже уважніше придивився до незнайомця і теж посміхнувся:
— Вибач, що дурницю сказав. З такими м’язами ніщо в степу не страшне.
— В тебе вони теж не менші, — приязно заперечив незнайомець.
Це був Мамай, тоді ще молодий сотник.
Згодом вони зустрічалися не раз. А коли Мамай став тисяцьким, то перед кожним походом особисто розшукував у плавнях бродницьку ватагу Коцюби — хлопці всі були хоч куди — і наказував їхати за ним. І їхали, бо відмовити Мамаєві ніхто не наважувався: з неслухами він розправлявся швидко і жорстоко.
І ще одна риса була в Мамая: приязний з підлеглими, він терпіти не міг тих, хто під час бою виказував більшу за нього хоробрість. Такого підлеглого Мамай віншував перед іншими, нагороджував зброєю чи дирхемами — проте врешті-решт горопаха гинув не своєю смертю. І з цією його рисою Коцюба віч-на-віч стикнувся опісля нещасливої для лівобережних ханів куяльницької битви…
Тому Мамай був останньою людиною, до якої Коцюба хотів би звернутися по допомогу. Та і де нині знаходився цей найвпливовіший у Золотій Орді воєначальник, Коцюба не відав. Може зі своїми нукерами вправлявся у військовому вмінні десь на Ворсклі, а може, біля Перекопу чи за Доном-рікою. І хоча подейкували, що останнім часом своє головне шатро Мамай поставив десь біля річки Вовчої, неподалік від гримкотливих дніпрових порогів, проте, як і раніше, його домівкою був неозорий степ.
У далеку дорогу воронівський староста вирушав сам-один. Від допомоги своїх односельчан чи поріділої Боброкової ватаги відмовився навідріз. Не збирався воронівський староста перекладати власні гріхи на чужі плечі. А гріхи, коли подивитися з ординського боку, таки були, і чималі: під’южування до збройного спротиву Золотій Орді. В усякому разі, так будуть доводити Хайдарові ті, хто двічі отримав облизня під Воронівкою…